Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

СКОТАРСТВО

Як це вже вище зазначено, здомашнілі тварини з'явились на території сучасної України на початках неолітичної доби, разом з новим населенням, Що було, мабуть найпевніше, азійського походження. Оскільки можна гадати, основуючись на знайдених кістках, кількість пород здомашнілих тварин.

Дуже мало збільшилась з того часу: кицька, гиндик, цесарка, а за останні часи — нові закордонні породи худоби, свиней та птиці. Поминаючи, однак, таку старовинність скотарства на Україні, можна, здається, мати сумнів, чи процвітало воно дуже в князівський період та за попередні часи залізного віку.

¹ Аристовь, ор. сіт.; Анучинъ Д. Н. Къ древнъйшей исторіи домашнихъ животныхъ въ Россіи (Тр. VI Арх. С. въ Одессъ); Изслъдованіе современного состоянія скотоводства въ Россіи. Москва, 1884—1885.

Згідно з відомостями візантійських письменників, на Руси тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабіжкою у сусідніх кочових народів, про що свідчать і літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коней та великі череди худоби; чималі отари мало також духовенство, що користувалось обов'язковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а деякі насельники київської землі в XII столітті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в доісторичні часи були зайняті напівкочовим населенням, що, як, наприклад, скифи, ловило та прикрочувало диких коней та, мабуть, і розводило вже здомашнілих. Коні тільки пізніше стали приступні слов'янським племенам, що на початках своєї історії тримались більше на межі степової смуги і тільки в так званий козацький період одвоювали у кочовників степи, де трава, як каже Шафонський, «солодкістю та наїсністю дуже переважала лісову». В цей саме період і розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець тощо. Наприкінці XVIII століття той самий Шафонський нараховує в самому тільки Гадяцькому повіті 13 кінських заводів та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті— 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16; «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває»; у Глинському повіті — 15 кінських заводів і т.д. Коні розводились таких пород: «неаполітанської, англійської, іспанської, данської та береберської». Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви, Петербурга, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали до Силезії. Явна річ, що тепер скотарство на Україні скоротилось і коли заховалось десь як головне джерело існування, то хіба тільки на Карпатах, у гуцулів та бойків, на їхніх гірських полонинах.

Гуцули, як насельники гір, мають дуже обмежені простори землі для засіву, а тому зимою займаються рубанням лісу, що сплавляють пізніше, вже весною, а літом — випасають скотину на своїх полонинах, цебто гірських пасовиськах. Ранньою весною майже все чоловіче населення сіл переходить на гори, де й провадить цілком пастуше життя. Гурти та отари всього населення, що тягне до даної полонини, цебто безлісної частини гори, що не надається до сінокосу і тому служить тільки за пасовисько, об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отари, що до них належить як і своя власна худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно ідуть до спільної череди тільки після старанного позначення власності тавром, надрізом на вусі, на рогах тощо. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряджається туди ватаг — колись виборна, а тепер довірена особа власника полонини — з навербованими пастухами для ріжного роду скотини, з майстрами для виробу сиру тощо. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому стоїщі, цебто в дерев'яних будинках для людей та ріжного роду худоби. Спочатку він підходить до стаї, цебто досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних частини; в першій з них, меншій — коморі — переховують харчі, посуд та вироблений сир, а в другій — більшій — знаходиться ватерник, цебто кам'яне чи дерев'яне, набите глиною спорудження для вогню — ватрище, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, тощо. Ватаг, творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б'є ліворуч від себе сокирою в стіну та з належним закляттям кидає на ватрище стару підкову, що мусить охоронити від грому ціле стоїще.

Отара овець на дніпровій заводі. Гравюра Форбергера з картини Н. Сергеева. 1890.

Далі, зараз же беруться здобувати за допомогою тертя самої ватри, цебто живого вогню. Для того беруть загострений з двох кінців шматок сухого дерева, до вістря в щілину з обох кінців вправляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; замість одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з'явиться спочатку димок, а потім і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цебто цілу череду, як вона надійде, навіть вим'я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літнього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру урочисто заносять до стаї, кладуть на ватрище, де вже лежить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осені, а восени, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить з нею всі будинки, без перерви читаючи «отче наш», і, нарешті, кладе її на воротях, кудою мусить ввійти ціла череда, що тим часом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її приготованою зазначеним вище способом водою, розміщують її по кошарах, цебто в шести- чи восьмикутних загонах з палів. Як упорядкуються вже на своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиґи з кукурудзяної муки) та заготовлять постелі, ватаг трембітою — довгою (сажнів два, а то й більше) дерев'яною трубою — скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запрошує товаришів послухати його, стати на коліна та спочатку помолитись за здоров'я цілого народу православного, що на цілому світі, потім за себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх християн та всі гурти й отари християнські — «на росах, на водах, на кожних переходах, від усякого лиха і від припадку тяжкого», і як він допоміг зібрати цю християнську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам...

З такими самими молитвами та закляттями проходить ціле літнє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру тощо. Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому восени. Майже цілком так само, тільки що хіба трохи не так колоритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою ріжницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та й має не такий кочовий характер. Стоїще в них не зостається весь час на тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за літо з одного місця на друге, тому й будівлі в них робляться переносні і складаються з кілків з нав'язаними до них матами, сплетеними з тонкої лози. Переносять стоїща почасти з причини виснаження ґрунту, почасти щоб загноїти цілий простір навкруги стоїща. Разом зі стоїщем переносять також і маленьку будочку, чи курінчик, для вівчара, — там знаходиться його постіль, потрібні харчові запаси та струмент.

На Великій Україні в скільки-будь широких розмірах скотарство провадять тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринославщині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де воно має вже помітне східнє забарвлення. Там ще можна й тепер зустріти тип справжнього чабана, що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи з того й штанів), підперезаний поясом; на поясі в нього висять: гаман, спеціяльно чабанський, з ріж-ними дрібними причандалами; ніж, ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лещатка для витягання з ран червів тощо. Озброєний чабан гирлигою, цебто дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при потребі. На Україні цей гачок виточений, на півночі його заступає звичайна шишка, скривлена набік. Ці чабани весь час переходять з місця на місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанську гарбу, цебто бодню на колесах, з харчами та іншим добром. Іноді цю гарбу заміняє велика бричка з плетеним з очерету дашком або ціла плетена чи дерев'яна будка на колесах.

Розведення здомашнілої птиці на Україні провадилось колись в значно більших розмірах, ніж тепер, хоч у наші часи воно знов трохи відживає, завдяки дуже доброму збутові за кордон. У місцевостях, де є ще велика кількість болот, як, наприклад, на Волині та на Чернигівщині, селяни розводять іноді великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо живуть на болотах у напівдикому стані та вертаються додому тільки з заморозками. Дорога гречка та взагалі зубожіння населення зменшили нині й розведення курей, але воно має великі шанси на розвиток через збут яєць за кордон; проте розвиток цей, мабуть, не торкнеться селянського господарства, а скоріше прибере капіталістичний характер. Досить багато людей також кохається в розведенні голубів, і дуже часто можна побачити де-небудь під стріхою повітки завішені на кроквах голубники, цебто штучні гнізда, сплетені з соломи у вигляді порожнього конусу або півсферичної форми. Рідше тримають голубів просто під стріхою хати або в окремих голубниках, більше-менше на західноєвропейський кшталт.

Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджільництво. В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиранням» меду диких бджіл, що гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди більше-менше високо на деревах. Такі колоди,— вони мають і тепер ще назву бортей,— існують і нині в нас на Волині (табл. Vila), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині.

Щоб влазити на дерева, в цих місцевостях ще й тепер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи з ремінців та що про них згадують акти початків XVIII століття та раніші. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджільництва є приміщувати колоди для бджіл чи вуликів на просторах, що зостались після вирубання лісу,— на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи, нарешті, на невисоких підставках. Цей пасічний спосіб бджільництва, однак, згадується в документах тільки з половини XIV століття.

А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місцевостях, як бувший Березненський повіт на Чернигівщині, та почав заступати його і в Городницькому (Шафонський). Вулики ці відзначались дуже великим обсягом і тому були нерухомі. Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджільництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охоронялись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво на Україні досягло значного розвитку, але потім, як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те, що селяни мають по кілька вуликів, та й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чернигівщині подекуди та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних колод, часто величезних розмірів, іноді півтора метри в діяметрі; в одній такій колоді іноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі, «пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво все-таки скрізь занепадає. В деяких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконаленого типу. Особливо щодо цього відзначається галицьке духовенство; багато його представників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних розмірах, незважаючи на те, що його дуже підриває підмішування цезарину до бджолиного воску в торгівлі та заміна в уніятській одправі воскових свічок на стеаринові. На зиму вулики, в кого їх небагато, ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшаники, — наполовину в землі.