Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ОБРОБКА РОСЛИННИХ МАТЕРІАЛІВ

Одною з найстаріших та найпростіших форм пристосування техніки до рослинних матеріалів було рубання та заготовлення дерева. Рубання дерева, як і скрізь, провадиться тільки зимою за допомогою сокири, а іноді самої пилки.

Починають рубати дерево звичайно з того боку, куди воно мусить впасти. Коли надруб перейде за половину діяметра стовбура, починають підпилювати чи підрубувати дерево з другого боку; притому іноді двоє людей стають з боків та тягнуть за мотузки, що раніше прив'язані до верхньої частини дерева. Зрубане дерево очищують од гілок, які складаються окремо, а стовбур розпилюють на частини, або залишають для вивозу з лісу цілим, або, нарешті, тут-таки розпилюють його на дошки чи бруси.

У великих лісах на півночі України зрубані стовбури котять або підвозять до річки, де їх зв'язують у плоти. На Карпатах дерева спускають до річки по жолобах з дощок та залишають їх на березі для майбутніх плотів. Плоти зв'язують звичайно гнучким гіллям чи корінням хвойних дерев. На Дніпрі плоти роблять або дуже великі, коли вони призначені за пороги, цебто на Херсонщину, або вдвоє менші, ко, и вони не йдуть далі Катеринослава. Доправа дерева до Києва плотами практикувалась уже в перші часи будування Київської Печерської Лаври; притому великі стовбури дерев возили на гору зимою на конях, а іноді тягли й просто на руках. Підіймають сплавлені стовбурі з річки на берег і тепер по двох стовбурах, покладених поперек на березі, за допомогою окремого приладу, що нагадує спосіб, яким ескимоси витягають на берег забитих фок. Але взагалі рубання, заготовлення та сплав лісу у нас коли й відзначається оригінальністю, то хіба що на прикарпатській Україні, головним чином по річках Пруті й Черемоші та почасти по Дністрі, де це стало головною зимовою працею, що вимагає видатної зручності, сили та спритності. Озброєні своєю ципиною, або, як там вимовляють, ципинов, гуцули ведуть плоти по крученій гірській річці, засіяній скелями, щохвилі ризикуючи або розбити цілого плота, або свою власну голову, або й те й друге разом, безперестанку виробляючи справжні акробатичні штуки на мокрих, ковзких стовбурах, що танцюють та коливаються під ногами. Всі ці труднощі ускладнюються ще тим, що там плоти часто приходиться спускати по шлюзах, цебто з головокружною швидкістю та з дуже великою небезпекою, до якої можна прирівняти хіба що переводіння плотів через Дніпрові пороги. Спуск плотів по Десні та по Дніпрі в порівнянні з цим є справою, що не вимагає найменшого зусилля.

Теслярське ремество знаходимо на Україні вже на початках історичної доби. Як церкви, так і інші великі будинки були майже виключно рублені, і будівництво, на протязі цілої історії України аж до наших часів, провадили свої власні древоділи. Чи не був відомий вираз киян про новгородців щодо рубки хоромів, який багатьом історикам давав привід гадати, що теслярі приходили на Україну з півночі, просто посміхом з людей, що зовсім не знали хліборобства та звикли тільки до лісової праці? У главі про будівництво ми побачимо, що його термінологія, з незначними відмінами, та сама на Лівобережжі, що й на Правобережжі й на галицькій Україні, не виключаючи навіть Карпатського Підгір'я; термінологія ця виявляє певну подібність до термінології південних та західних слов'ян і разом із тим помітно відріжняється від великоруської.

Знаряддя для обробки дерева на Україні не дуже численні, але разом з тим воно все-таки до певної міри диференційоване. Так, наприклад, сокиру українці мають у кількох одмінах, відповідно до її ужитку та місцевості: сокира, барда, топорець, топір, чи бардаш, теслиця, чи тесличка, тощо. Ця диференціація, зрозуміла річ, більша на півночі та взагалі в лісних місцевостях України, ніж на півдні, де форма сокири одноманітніша, особливо тепер, коли стали вживати фабричну сокиру. Серед назв іншого теслярського знаряддя, не дуже, правда, численного, трапляються й німецькі терміни, як, наприклад, гембель тощо.

Ми не будемо затримуватися на дрібних дерев'яних виробах: гребінцях, лопатах, ложках, філіжанках тощо, а згадаємо тут тільки про ремество стельмахів, цебто возових майстрів; на цьому реместві, як уже вказує його назва, помітний німецький вплив. Незважаючи, однак, на цю обставину, традиція самостійного старовинного ремества затрималась у дуже значній мірі, як у праці над возом, так і в номенклатурі сорока восьми відомих нам його головніших частин; в цій номенклатурі, крім слів, що стосуються переважно до залізних частин, як рихва, линва, нют, урвант, букша, стельвага та люшня,— решта назв чисто українські. Дуже примітивний та, мабуть, досить самостійний характер має й токарня для точіння ступиць. Вона має дуже

багато спільного з токарнею для виробу ложок, з тою тільки різницею, що в ній лучок замінений пружною лісиною, що її нижній кінець забитий у землю а верхній тримає стало натягнутий мотуз; цей мотуз обхоплює маточину та примушує її вертітись, а самий кінець пускають в рух, відтягаючи його за допомогою кільцевої педалі.

З усього ремества, що стосується до обробляння дерева, найбільше поширене і найстаріше є бондарство. Відра, коновки, цебри, каді, бочки згадуються вже в начальному літопису та в інших пам'ятках початків нашого письменства, і більша частина цих назв наявно неслов'янська: коновка, чи коновь,— сапора, цебер—zaber, кадь — cadus, але вони давно ввійшли до вжитку, як і саме слово бондар — боднар, що походить од слова бодня, що означає в українській та польській мові кадушку, яка служить за скриню, а по-чеськи — Ьесіпа і ящик, і скриня. Термінологія бондарського інструменту майже вся слов'янська та відзначається великою оригінальністю: пази, що їх вирізують у клепках та туди вставляють краями дно, українці звуть уторами, а досить незграбний дерев'яний циркуль — розмірячем або шестернею. Найделікатнішою працею в бондарському реместві вважається вирізування уторів; це роблять за допомогою особливого кривого струга, що зветься уторник. Коли ця частина праці зроблена, то, щоб знайти розміри дна, бондар бере розміряча та розсовує його ніжки приблизно на довжину діяметра дна, потрібного для посудини; потім він назначає яку-небудь точку в глибині уторів і послідовно накладає в уторах свого розміряча, який має за шість разів обійти коло дна (цей процес звуть— розміряти на шість). Коли розміряч не доходить до назначеної точки, звідки почалось розмірювання, або переходить за неї, то лишок або надвишок простору вимірюється та поділяється на шість частин, після чого ніжки циркуля або зсовуються, або розсовуються на цю шосту частину, і знову починається нове розміряння, аж поки розміряч не обійде точно за шість разів. Потім бондар вкладає до лисиці (станок) раніш заготовлені дошки, затискає їх клинами та виводить на них розмірячем коло, по якому й випилює дно. Обручі часто приходиться купувати готові на ярмарку.

Як ми це вже зазначили, українська термінологія бондарства дуже старовинна, але, проте, вона має дуже мало спільного з великоруською. За винятком кількох виробів, що їх назви однакові для обох мов, як, наприклад, ведро, бочка, обруч тощо, всі інші вироби українці звуть зовсім інакше, як, напр., барило, балія, діжа, діжка, жлукто, зрізок, коновка, мазниця, ряжка, цебер тощо. Серед цих назв, явна річ, є й кілька чужих слів.

Географічно бондарство, як і весь промисел дерев'яних виробів, поширене найбільше на Чернігівщині та на Волині; на півдні трапляється частіше ложкарство, стельмацтво тощо. Щодо бондарства, то коли воно й не є всюди, так, як на півночі, кустарним промислом, воно існує скрізь.

Розведення конопель, а особливо льону, як промисел існує, власне кажучи, тільки на Чернігівщині. Але для задоволення домашніх потреб ці рослини розводяться майже по цілій Україні в достатній для згаданих потреб кількості, хіба що за винятком мотузків, які довозять з Великороси. Засів та збір коноплі переводять на Україні так само, як і скрізь в Росії. Спершу вибирають плоскінь, стеблини мужеського роду, що дають тонше волокно та достигають раніше; потім беруть жіночі стеблини,— коноплі, вириваючи їх з землі з корінням; далі ставлять коноплю в копи, щоб висхла, розміщаючи ці копи на кшталт маленьких курінів. Висохлі стеблини молотять тут-таки на полі або відвозять для цього додому, а після цієї операції везуть до води та мочать, складаючи коноплю на дно мілкої річки чи ставу та вкриваючи її мулом. Коли конопля досить вимокла, її виймають з води, знову сушать, потім труть на терниці, а потім тіпають, міцно вдаряючи нею об ту саму терницю, а після того ще мнуть її ногами.

Позбавившись таким способом цілком од кострики, зв'язують прядиво в мички та, насадивши його на прядку, спершу чешуть, а потім прядуть з нього нитки. Колишню прядку, що складалася з днища, в яке вставлений гребінь, вже починають заступати майже всюди західноєвропейські самопрядки: щодо архаїчних веретен з кам'яною пряслицею, то вони зовсім уже заникли, хоч де-не-де, особливо у гуцулів, утримались ще веретена з нерухомим, а то ще й з рухомим дерев'яним кружком біля нижнього кінця. А сучасні веретена всі точені, з ступневим стовщенням донизу. Про прядки, оздоблені, розмальовані та різьблені, на Україні немає й згадки.

Спрядене прядиво йде до ткацького станка, що його спорудження не складне, але вже далеко не примітивне; станок цей занесено до нас, як, мабуть, і до Великороси, найправдоподібніше з заходу. Ткацтво існувало на старій Русі з дуже далеких, мабуть, ще доісторичних часів, але про будову первісного ткацького станка,— що міг бути таким самим вертикальним, як у римлян (tela jugalis) та яким він дожив майже до наших часів в Ісландії та в північній Скандинавії,— нам, на жаль, нічого не відомо. А сучасний станок — верстат, або кросна,— на Україні скрізь більш-менш однаковий, хоч, наприклад, чернігівські кросна відзначаються тою примітивною особливістю, що в них начиння підіймається та спускається не на блоках, а на трубочках, цебто порожніх дерев'яних циліндриках, настромлених на патички, що лежать горизонтально. Порівняння технічних назв кросен по різних частинах України не позбавлене певного інтересу. Технічні терміни на Полтавщині та на Чернігівщині майже всі слов'янські, причім значно більше подібні до західнослов'янських, наприклад, до сербських термінів, ніж до великоруських; а щодо термінів на Київщині та на Поділлі, то вони в значній мірі німецькі, полонізовані. Так, наприклад, замість Чернігівського воротила та сербського вратило (великоруський круг) на Київщині знаходимо триб (Triebrad), замість набилок — барцохи тощо. Цілком можливо, що відносно удосконалений ткацький станок прийшов з Німеччини через Польщу до західної України, де й затримались нові німецькі терміни, в той час як на північно-західній Україні вони почасти українізовані, а почасти переховались попередні.

Полотно українські селяни виробляють майже виключно для домашнього вжитку і тільки дуже невелику частину його продають на ярмарках чи на базарі, а то віддають його «матушкам», коли вони об'їжджають парафії своїх чоловіків, щоб збирати датки натурою. Такий стан полотняного виробництва треба віднести до числа явищ штучно викликаного занепаду української промисловості, бо ж, як свідчить І.С. Аксаков, ще півстоліття тому українське полотно постачали до Одеси, Єлисаветграда та до інших міст, і воно випирало полотно великоруське. Значно більше промислове значіння, ніж виріб полотна, має тепер ткання рушників, що є досить значним кустарним промислом в деяких місцевостях, а особливо в місті Кролевці на Чернігівщині. В цьому місті значна частина міщан чи міських селян мають у себе вдома невеликі верстаки, чи верстати, спеціально пристосовані для цієї мети. Рушники, що бувають переважно вузькі, тчуть на кінцях з візерунками, з поперечними лініями, смугами та іншими геометричними мотивами. Ці мотиви скомбіновані з більш-менш стилізованих орлів, що, на думку В. Б. Антоновича, походять не від російського державного орла, а, разом із російським орлом, од візантійських орлів, що їх відтворювали, а іноді відтворюють і тепер на предметах архієрейської одправи; ці орли дуже легко перейшли й на рушники, бо ж рушники також мають літургічний ужиток на архієрейських службах. На великих колекціях старовинних та сучасних кролевецьких рушників, що є в Київському та Чернігівському Музеях та в Музеї Імп. Александра III в Петербурзі, можна, однак, простежити варіації цих орлів, відповідно до відмін їх на грошах за різних царювань, а також і перехід рисунку цих орлів через послідовну стилізацію в цілком інші форми (букети тощо).

Дівчина з Печеніжина. що поблизу Коломиї на Станіславщині. Фото кінця XIX ст. з артистичної робітні Юліана Дуткевича в Коломиї.

Говорячи про полотно, не можна також не згадати про виріб вибойки, пейстри чи мальованки, яку виробляють тепер дуже грубим способом, накладаючи полотно на вирізану різними візерунками дошку, намащену олійною фарбою; полотно притискають до дошки, котячи по ньому валик, наслідком чого на полотні фарбою, звичайно синьою або синьо-чорною, вибиваються візерунки, вирізані на дошці. Вибойку вживають головним чином на пошивки для подушок та на штани. Візерунки на вибойках складаються переважно з простих чи кутових смуг, ламаних чи хвилястих ліній тощо; або з більш-менш симетрично розположених точок (горошок тощо), зірок чи дрібних квіточок. Іноді (на пошивках) візерунки роблять більші: з квіток та зірок, з гілля, з самих квіток тощо. Разом з занепадом виробу та вживання полотна, яке дедалі все більше заступають бавовняні тканини, занепадає й виріб вибойки.