Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ОБРОБКА ТВАРИННИХ МАТЕРІАЛІВ

Обробка тваринних матеріалів розпочалась на Україні, як скрізь, з обробки звіриних шкур.

Велика кількість шкребків, що їх знаходять на українських розкопках, свідчить, проте, що обробка шкур існувала вже в добу палеоліту, існувала далі протягом неолітичної доби та й дожила до наших часів; тільки кам'яний шкребок замінено на залізний, що його у вигляді скафи чи шкафи вживають і тепер.

Не дуже багато чого змінилося й у технічних способах цієї обробки, які, правда, майже по цілому світі залишились досить примітивні: вишкрібують зі шкур мездру, вимочують їх у «квасі», розминають, узолять вапном, дублять, висушують, витягають тощо.

Народна обробка шкур природно розподіляється на три ремества: кушнірство, чинбарство та лимарство; кожне з цих реместв теж розподіляється на дві частини, звичайно сполучені докупи; по-перше— виробляти матеріали, а по-друге—виробляти з них речі.

Так, кушнірство розподіляється на виріб кожушини та на властиве чинбарство, цебто вичинку шкури, та на шевство, цебто шиття чобіт; а лимарство полягає в відповідному зминанні шкури та у властивому лимарстві, цебто вироблянню упряжу тощо. В техніці реместв, що мають метою заготовляти матеріал, явна річ, є багато спільного, тимчасом як техніка шкіряних виробів, цілком природно, дуже відмінна. Здерті з скотини шкури спочатку просушують на сонці, а потім іноді переховують у такому стані; перед виробкою їх мочать у копанках, потім шкребуть з них мездру, потім мочать 9—12 день у «квасі», що складається з муки, висівок та соли. Для цього їх певним способом складають до зрізки з квасом; зрізок цей має форму трохи зрізаного конуса, з дуже широким отвором та відповідно дуже невеликим дном. Після вимочки шкури сушать та мастять з нижнього боку глиною; потім трохи мочать квасом, розминають ногами, розправляють так званим ключем, натирають крейдою і, нарешті, знову шкребуть шкафою, вправивши для того шкуру в спеціальний станок, що називається п'яло.

Виробляючи матеріал для чобіт, шкуру для юхти, звичайно коров'ячу, для підошви — волову, спочатку узолять у мішанині вапна та попілу, потім здирають з неї шерсть, зішкрібують мездру, вистругують уламком коси та кладуть у хлібний квас, пересипаючи її товченою дубовою корою. Подублені один — п'ять місяців шкури просушують, юхту забарвлюють залізним купоросом, мастять дьогтем тощо, підошву вибивають, лощать і т. ін. Потім готові шкури зараз же розрізуються та йдуть на шиття чобіт. Лимарщину

теж мочать у квасі, здирають з неї шерсть, кладуть в розпущену сіль і, нарешті, розминають на спеціальному приладі, що зветься мнялом чи мнялкою. Всі ці операції у виробі шкури, зрозуміла річ, досить примітивні та не відзначаються особливою оригінальністю, так само як і сам виріб з них відповідних річей. Трохи оригінальнішим хіба що буде краяння шкур для шиття кожухів. Звичайно на добрий кожух треба шість шкур, а на великий, з довгими рукавами, то й цілих сім. З одної, найбільшої шкури роблять так звану перегинку, цебто верхню частину кожуха; шкуру обрізують в формі трапеції, перегинаючи по половині, на загині вирізують круглу дірку для шиї, а довшу частину шкури, що приходиться на груди, розрізують на дві половини. До цієї, так би мовити, основи кожуха пришивають поли, клинці, рукава та комір,— все це вирізане відповідним способом з інших 4 або 5 шкур.

Не спиняючись на шевстві та лимарстві, що їх способи не відзначаються ніякими видатними особливостями, зауважимо тільки, що ці ремества, особливо щевство, так само як і взагалі шкуряне діло, йдуть до занепаду під впливом удосконаленої заводської та мануфактурної техніки. Народне ремество, коли б не дбали про штучну підтримку кустарних промислів, стикаючись з вищою культурою та капіталізацією, неминуче завмирає. Жалкування за це чуємо з усіх центрів шкіряної промисловості: з Новгород-Волинського повіту на Волині, з Переяславського повіту на Полтавщині та ін. Трохи краще стоїть справа в українських повітах на Курщині, де в Суджанському повіті чоботарський промисел почав розцвітати саме з того часу, як чоботарі припинили цілком домашню виробку шкури та стали купувати її на фабриках. Не зле стоять також справи в київських чоботарів: прославлений [Певний. Двір, що був подібний до якогось цехового дому, перетворився тепер в ремісничу школу з крамницями взуття в нижньому поверсі. А взагалі шкуряне виробництво, що повстало та розвинулось головним чином у Середній Азії, прищепилось під впливом татар значно більше в східній Росії та раніше стало там предметом заводської промисловості. Тому-то шкуряне діло в Великороси, дарма що там так панують постоли, розвинулось до значно більшої технічної удосконаленосте, ніж на Україні.