Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

МИСЛИВСТВО

Між способами задоволення життєвих потреб найелементарніший та найпримітивніший — це мисливство та рибальство. Зрозуміла річ, що вони й становили головне джерело здобування їжі та одягу українців і в доісторичні часи, і потім ще досить довго на початках доби історичної.

Племена, що заселювали Україну за глибокої старовини, залишили на своїх селищах та на дні своїх примітивних землянок немалу кількість слідів свого мисливського існування. Уламки кісток на палеолітичних стоянках виказують нам, що найдавніші насельники нашої країни годувались ще м'ясом мамонта та носорожця, забивали мускусних биків, диких коней, первісних биків, північних оленів, полярних зайців тощо.

Населення неолітичної епохи вже не застало більшості цих тварин, що вимерли або виселились на далеку північ; на його частку припали вже зубри, лосі, благородні олені, коні, бобри, дикі кабани, ведмеді, рисі тощо. Але воно привело з собою худобу вже здомашнілу: бика, вівцю, козу, курку, голуба тощо, хоч разом із тим не відкидало й черепах, а навіть і річних скойок, що їх останки цілими завалами тягнуться по узгір'ях київського берега Дніпра на дуже великому просторі.

Палеолітичні стоянки, крім кісток тварин, дають ще й цілий шерег знарядь; більша частина їх пристосована до розрізування забитих звірів та для використання їх шкури та кісток з різною метою; тільки деякі з цих знарядь могли служити за зброю мисливцеві, та й то лише на полюванні за малими звірятами. Тому можна вважати найбільше правдоподібним те, що великими тваринами люди користувались, знаходячи їх уже мертвими, або ж забивали їх в ямах та пастках каміннями та дубинами.

В землянках неолітичної епохи знаходимо вже знаряддя, які, без сумніву, служили й за мисливську зброю: вістря списів, сокири тощо, з обробленого кременю та ще більше з кісток чи рогів лося та оленя. Щодо початків історичних часів і так званого київського періоду, то ми маємо вже значну кількість вказівок, як у розкопках, так і в літописних відомостях. В ті часи ловили звіря головним чином у таких місцях, куди тварини ходили до водопою, ловили за допомогою сітей (тенетів), пасток тощо; на бобрів робились особливі «гони»,— мабуть, пастки, куди заганяли цих звірят; птицю ловили сітями, притому особливо були вживані «перевіси», цебто великі сіті, що завішувались поперек лісової просіки чи дороги в спеціяльно придатних для того місцях, які мали назву «перевісиш.»: назва ця, разом і з самим пристосуванням, заховалась і досі в північних губерніях Росії. Безперечно, що в цей період мисливство було ще головним джерелом життя населення України: звірячі шкури — куниць, білей та вивериць — були знаряддям обміну, ними виплачували й податки (останнім пережитком такого «ясака» на Україні був обов'язок запорожців ще в XVIII ст. постачати до Найвищого Двору «дичину, звірину і птаство»);«скора» була річчю вивозної торговлі.

¹ Аристовь. Промышленность древней Руси. СПБ., 1866; Кутеповъ, Великокняжеская охота на Руси оть X по XVI въкъ. СПБ., 1896; Силантьевъ, Обзоръ» промысловыхъ, охотъ въ Россіи. СПБ., 1898: Крымскій Е. С. Охота на птицъ и звърей въ Малороссіи, Украинъ и Волыни. Звенигородка, 1892; Idem, Къ охотъ на птицъ и звърей въ Малороссіи и пр. (рукопись) та инш.

Побережники з Калуша, що на Станіславщині (нині Івано-Франківщина). Фото кінця ХІХ ст.

З того самого часу починається і монополізація мисливства вищими станами у формі присвоєння князями, їх підручними та духовенством права на «ловища, боброві гони та перевісища»; можливо, що спочатку це була свого роду винагорода князя та його дружини за знищення хижих звірів: ведмедів, вовків, пардусів тощо. З часом це право поширилось на всі вищі стани — на бояр, а потім на шляхту — поміщиків. Воно існує й тепер у формі поміщицького привілею в Галичині, де селяне не мають права стріляти ведмедів, кабанів та оленів, що псують їх поля, і мусять цілими ночами, розкладаючи вогнища та трублячи в труби, стерегти ті свої поля, що сусідять з панським чи скарбовим лісом.

В наші дні, коли хижі тварини знищені та розвинулось хліборобство, явна річ, що мисливство цілком втратило колишнє значіння для населення України; а коли селяне полюють і тепер, то роблять це поодиноко, ловлячи чи стріляючи дичину майже виключно на продаж. В місцевостях, що й тепер Дуже лісисті, наприклад в Карпатах, ловлять ще ведмедів, споруджуючи на них особливі пастки, так звані слопи; дуже подібні речі можна також спостерігати ще іноді й у північних частинах волинського Полісся. В названих частинах України, а також на Буковині трапляються ще іноді рисі. Вовків, там, Де вони ще є, труять отрутою, ловлять тенетами, а найчастіше заманюють в особливі ями з приманкою, цебто в так звані вовковні,— щось подібне до Двох концентричних загородок з ліски, з живою приманкою всередині; вовк іде на приманку та сам зачиняє за собою вхідні двері. Як надзвичайна рідкість ще дуже недавно траплялись бобри. На початках 70-х років забито одного бобра біля Чорнобиля на Київщині, другого бобра забили на річці Сеймі на Чернигівщині, а р. 1894 одного представника цієї майже вимерлої у нас породи знайшли в околицях Кременчука на Полтавщині. В Сосницько-му повіті на Чернигівщині ще й досі трапляються видри. В лісах волинського та чернигівського Полісся трапляються ще лосі; дикі кабани згадуються ще й досі на Поділлю. Нарешті, зайців, що існують ще більш-менш скрізь, стріляють, ловлять собаками, захоплюють у капканах та пастках, особливо зимою.

Досить примітивне полювання і на птицю. Іноді її просто б'ють довгими киями чи батогами з олов'яною кулькою на кінці, як це роблять, наприклад, з дрохвами під час ожеледі або осінніх дощів. Деяких водяних птиць оточують на воді і також б'ють довгими лозинами, як, наприклад, водяних курочок, молодих каченят тощо. Перепелиць та куропаток ловлять сітями, заманюючи їх,— перших — вабиком, других — зернами. Дорослих качок ловлять таким способом, що до перетягнутого поперек річки міцного шнура чіпляють волосяні петельки — сильця, куди й попадає голівкою необережна птиця. На дрібну птицю споруджують сильця на землі чи на деревах або забивають її склепцями. На Чернигівщині населення цілими селами виряджається і тепер ще на болота збирати яйця качок та іншої птиці, цілком не вважаючи на те, що цим способом нищиться дичина, і доходячи в цьому до справжнього варварства: «знайде гніздо, розіб'є одне яйце,— як вже насиджене, то всі ногою й передавить, а як свіжі, то забере»...

Значно складніші та цікавіші різні способи полювання на дрохв та на стрепетів, які ще трапляються зрідка у південних степах. Всі ці способи полягають більш-менш в непомітному підході чи під'їзді до птиці, що пасеться; робиться це за допомогою грубого, але досить удатного приладу, що ним наподоблюються рухи коня, як він пасеться; або інакше, — роблячи круг птиці широкі кола, що ввесь час звужуються; а то ще під'їжджають до птиці по лінії зигзагу. Але ці складні та тяжкі способи полювання зникають вже разом із зниканням степових птиць та самих степів.