Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

РИБАЛЬСТВО

Зважаючи на те, що в наших палеолітичних стоянках знаходимо тонкі, старанно оброблені знаряддя, які й досі ще вживаються деякими примітивними народами замість гачків на вудках, можна гадати, що й палеолітична людина на Україні практикувала вже рибальство не тільки руками, але й за допомогою певних знарядь.

В неолітичних стоянках трапляються вже справжні рибальські гачки, вирізані з кости, та підважки з випаленої глини до сітей, а це свідчить уже про дуже розвинене рибальство. В залізний період рибальство, як видно з численних знаходок, було вже значно розвинене, а на початках історичних часів рибні ловища ставали вже монополією князів, а особливо манастирів. Тоді вже ловили не тільки «улицею», але — «мережами», «бредниками» та неводами. Трохи пізніше «галицькі рибалки» вирушали вже в далеку подоріж, щоб ловити рибу на нижньому Дунаєві, де й «пакостяше» їм князь Іван Ростиславич. Про рибальство за литовських часів відомостей у нас немає, але в часи Запорожжя рибальство, разом із полюванням, стає підвалиною економічного життя Січі.

¹Аристовъ. Промышленность в древней Руси; изслт.дованіе о состояніи рыболовства въ Россіи. СПБ., 1860— 1876; Середа И. Очерки рыболовства на ДнъпрЪ и Дн!.провскомъ Лиманъ. Херсонъ, 1863; Браунеръ А. Замътки о рыболовстве на ръкъ Днъпръ. Херсонъ, 1863; Рябковъ П. Рыболовство въ Херсонской губ. Херсонъ, 1896; Бородинъ И. А. Азовско-Донское рыболовство. Новочеркасску 1901; Вовк Хв. Українське рибальство в Добруджі (Матер, до укр.-р. етнол. Львів, 1899, т. I), тошо.

Рибні ловища, що оточували Кіш, щороку розподілялись між курінями, і запорожці звичайно ціле літо перебували у плавнях. Так само рибальство було головним їхнім промислом і після відходу їх на вустя Дунаю після зруйнування Січі. Мабуть, тепер уже не підлягає сумніву, що запорожці разом із своїм політичним ладом занесли і свої рибальські навики і на Дін, де, як відомо, рибальство розвинулось до значних розмірів і звідки воно було вже донськими козаками занесене на Волгу та на Каспій, а потім і на Сибір.

Не дивлячись, однак, на такий широкий розвиток рибальства на Україні, на наших річках ще й тепер можна бачити рибальські сценки, що живо нагадують коли вже не якусь Нову Каледонію, то принаймні новгородців XIV століття, які «риби руками імаша у брега». Авторові цих рядків довелося самому спостерігати на березі історичної Стугни, недалеко від Києва, кількох хлопців, що ловили рибу просто руками; тут-таки на місці прокусували головки у спійманих рибок та нанизували свою здобич на зігнуті в кільце прутики лози, що висіли у них на шиях. На півночі Ковельського повіту на Волині після спаду весняної води в мілких річках населення також виймає руками з мулу в'юнів та линів. В селі Жолвинці, біля Чернигова, таким самим способом ловлять ще окунів, просто з берега. В узеньких річечках та ровах часто можна бачити дітей, а то й дорослих, що ловлять дрібну рибу звичайними кошиками, з якими в містечках люде ходять на базар. Частіше, однак, кошик заміняють хваткою чи підсакою, маленькою конічною сіткою на довгому держалні. На Десні та на Сеймі можна бачити такі самі хватки, тільки дуже великі, що їх просто тягнуть по дні. Прогресивнішою одміною є ловіння риби, звичайно, тільки досить великої, за допомогою ості чи сандолі. Остю найпростішого виробу місцевих ковалів б'ють пстругів українські горці, гуцули та бойки на гірських карпатських річках — Пруті, Черемоші, Сяні тощо. На Великій Україні цим самим знаряддям, вже більше удосконаленим, ловлять сомів, а іноді також великих коропів та иншу рибу, користуючись при цьому способі ловіння риби жаровнею на носі човна та ловлячи вночі. А на берегах Чорного моря, на побережжю острова Тендри та в Ягорлицькій затоці сандолями б'ють червону рибу — білугу та осетрів.

Тут тризуб сандолі легко відстає від держална і прив'язаний до нього довгим шнуром; це дозволяє,— коли не можна одразу на поверхню витягти тяжку ранену рибу,— пустити її «погуляти», цебто ослабнути від кровопуску, після чого вже не тяжко підтягнути її до човна. Такий сандоль вже наближається до типу гарпуна, вживання якого, оскільки ми знаємо, цілком невідоме на Україні. Особливу відміну ловіння риби колючими знаряддями дає вживання тачкових снастей: вудок, переметів, кармаків. Про вудки, явна річ, нема що говорити, бо вони на Україні не відзначаються ніякою оригінальністю. Переметами звуть довгі мотузи, перекинуті через річку, з прив'язаними до них на маленьких мотузочках гострими гачками. Іноді, особливо на малих річках, на ці гаки нанизують поживу, а часом, ловлячи велику рибу, дають їй волю самій наштовхуватись на вістря гачків. Цей останній спосіб, що найбільше нищить рибу, давно вже заборонений законом, але все-таки ще недавно його вживали та, мабуть, у трохи меншому обсягу вживають і тепер на цілому Озовсько-Чорноморському побережжі, від Кубані до дельти Дунаю включно, У формі так званих кармаків, цебто сполучених кількох переметів, що їх ₃розставляють на помор'ю чи на в устях річок. Звичайно річки, спиваючись ³ морем, утворюють на місцях спливу мілини — майбутні дельти. На цихмілинах за допомогою особливого приладу забивають у дно палі, а до них прив'язують тонкі мотузки, що лежать нарівні з водою, бо підтримуються поплавками у вертикальному положенні. До мотузків у горизонтальному напрямі прикріплюють два мотузки, що з них верхній лежить нарівні з водою, а нижній — на половині глибини. До цих мотузків у свою чергу нав'язують на тонких, але дуже міцних шнурках гострі гачки — на кожному переметі по 60 штук. Кілька таких переметів і становлять кармак. Вся ця система, дуже проста сама по собі, відзначається разом із тим значною рухомістю: гачки ввесь час хитаються від хвилювання води і тому саме й стають великою небезпекою для риби, що хоче зайти до річки кидати икру. Перебираючись через ряди гачків, що висять зверху й знизу, риба неминуче зачепиться за один з них; вона змагає вирватись, б'ється і, явна річ, попадає ще на кілька гачків, що рвуть її тіло, доки вона не втратить сили або не під'їде рибалка і не доб'є її чекушею — своєрідним молотком. Своїм розпологом кармаки нагадують інший, ще примітивніший спосіб рибальства, а саме — нерухоме перегородження річок. На Україні нам довелося спостерігати цей спосіб у найпримітивнішому вигляді на західному схилі Карпат в Угорщині, в селі Кушниці... Невеличка, надзвичайно мілка літом гірська річечка була перегороджена двома стінками з назбираних тут-таки з дна дрібних камінців та глини; стінки ці сходились під кутом, залишаючи дуже вузеньку протоку для води, а протока загороджена була невеликим ятіром з лози. Таку саму загороду, але з ліски чи з двох лісок, що їх проміжжя набите глиною, роблять і на мілководних болотяних річках Полтавщини, наприклад на Удаї. Звичайно, такі суцільні перегородження річок, що зустрічаються у багатьох напівдиких народів, наприклад у північноамериканських індійців, можливе тільки на дуже вузьких та невисоких водах. В басейнах великих річок воно вживається тільки на мілких припливах, де перегорожу звуть ізом, а також на єриках, цебто штучних малих протоках, що сполучають болото з річкою чи з озером. На вусті їх ставлять ятір чи котець, в залежності від глибини води та сили течії, а на єриках будують ціле спорудження, шо звуть гардом. Ерик уже є в невеличкому вигляді справжній рибальський завод. Коло нього звичайно ставлять хату чи принаймні добрий курінь — кирган або помешкання для переховування снастей, посуду, наловленої риби; там є також одна чи кілька колиб для робітників, а за лихої погоди там чистять та солять рибу. На самому вусті єрика, поперек його будують високу перегорожу з міцних палів, що скріплені лозою так, щоб через неї могла протікати вода та ніяк не могла пропливати доросла риба. Далі, досить близько від першої перегорожі роблять з доброго очерету чи лози ще одну досить міцну перегорожу, що звуть глухою лісою, яка значно підвищена над рівнем води. Потім, на півтора-два метри від другої перегорожі ставлять ще одну лясу, чи лісу, але вже врівень з водою. Простір між двома останніми перегорожами звуть вискочкою. Нарешті, на початку єрика, де він виходить з болота, ставлять ще пару або дві пари ліс, що сходяться під кутом; ліса ця має вузьке горло; проти нього з внутрішнього боку вбивають кілок. Риба з плавні чи з болота заходить до горла першої ліси, потім до другої, а потім, діставшись до низької перегорожі, скаче через неї та попадає до вискочки, звідки її й вибирають підсакою. Спеціалістами будування таких гардів на дунайських гирлах вважаються виключно руснаки, цебто українці, і хто б не був хазяїном єрика, то за гараджія — завше українець.

До ізів та Ериків близькі своїм основним принципом котці, чи коти (табл. VIa), але ними не перегороджують цілої річки чи протоки, а ставлять їх на водному просторі, на так званому ході риби. Котці роблять також з ліс, очеретяних або з тонких дерев'яних патичків; ліси ці поставлені так, щоб утворити пастку для риби. Найчастіше одна ліса ставиться вздовж рибного ходу; наприкінці цієї ліси двома півколами ставиться друга велика ліса таким способом, щоб по обох боках першої ліси зоставались вузькі щілини, які прикривають зсередини палею та звуть їх устенками. Зайшовши до цієї другої ліси, риба може з неї вийти через один тільки одчинений для неї отвір, що веде до другої округлої ліси, а ця творить уже безвихідний простір, звідки рибу вичерпують, як із рибного садка. Форми таких котців бувають дуже складні та різноманітні, в залежності від тої чи іншої місцевості та від розпологу рибних ходів. Нарешті, ще один спосіб перегородження водного простору, але вже з метою оточити його частину,— це сіті; про них ми тут не будемо говорити, бо вони коли в чому й оригінальні на Україні, то хіба тільки в певних деталях. Бредні, неводи, волокуші, матуни тощо (табл. VI6) різняться між собою головним чином тільки розміром, що пристосований до рибальства в малих чи великих річках, у лиманах і, нарешті, в морі. Одміни сітей у формі ятерів, жаків тощо також загальновідомі і більш-менш скрізь однакові.

Цілком окремо треба зазначити надзвичайно оригінальне пристосування для ловіння виключно кефалі, що вживається на лиманах Азовського моря. Це так звана чеканка, або доріжка. Це є щось подібне до довгого мату з куги чи оситняку, біля 15—20 метрів завдовжки та біля 3 метрів завширшки; довгі краї заломлені догори та досередини, творячи наче невеликі облавки. Вживання цієї доріжки засноване на тому, що кефаль боїться кожного темного предмету, навіть тіні в воді, та завше змагається його переплигнути. Для ловіння цієї риби доріжку за тихої ясної, але не місячної ночі просто розстелюють на поверхні води, і кефаль, пливучи зграєю, починає одна по одній плигати та викидатись на доріжку, де й зостається, бо сплигнути назад до води не пускають її загнуті краї чеканки. Цей спосіб так вражає своєю оригінальністю, що, не бачивши його на очі, тяжко собі його уявити.

Взагалі рибальство на Україні давно вже стало капіталістичним промислом і для маси населення є хіба що іноді підсобною працею, за винятком дуже нечисленних робітників, що остаточно закинули хліборобство. Щодо техніки, то українське рибальство скоріше йде на регрес, ніж до прогресу, але це явище помітне скрізь. Як і мисливство, рибальство втратило своє колишнє видатне значіння, і коли воно може числити на майбутність, то тільки в формі штучного рибоводства та правильного зужиткування морських рибних багацтв.