Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

Дерев'яні хати

Хати з дерева можна поділити на дві категорії: а) хати у шули, у стовпи, у слупи, у закидку; та б) хати у зруби. Перша категорія безпосередньо підходить до турлучних будинків, з тою тільки різницєю, що в хатах цієї категорії ліску заступають досить товсті Русі або короткі дрючки; а друга категорія дуже відріжняється від усього того, що ми досі описували, та наближається своїм характером до типів північного житла.

В хатах у стовпи — шули, цебто бруси, що стоять вертикально, вкопують у землю, і в кожному з них з двох боків видовблюють пази, куди вже горизонтально вкладають, часом надвое вздовж перепиляні, досить короткі Русі або частки обаполків, а бідніші хазяї — просто порубані жердини. Явна річ, будуючи цим способом, конче треба обмазувати глиною і для того, щоб закрити щілини, і для того, щоб стіни були грубші.

Такі хати трапляються скрізь, з винятком цілком лісових місцевостей. Ставлять їх звичайно люди, що не мають досить коштів на рублену хату. Такі хати, в абсолютній залежності від економічного стану, то з'являються, то зникають, то, в міру зубожіння населення, заступають рублені хати, як, наприклад, у Бродській окрузі в Галичині, то, навпаки, з'являються наслідком прогресу, випираючи турлучні хати, як це ми бачимо, наприклад, на Полтавщині.

Хати у зруб, у цівки, що стали, так би мовити, економічним ідеалом українського селянства, будують цілком інакше. В тих місцях, де мають бути кути майбутньої хати, вкопують в землю або великі камені, або так звані стояни, цебто дуже товсті дубові палі, не дуже високі, а іноді замісць того муровані з каміння або з цегли.

На цю основу кладуть перший кінець з брусив — підвалину хати, що складається звичайно з найтовстіших та найміцніших брусив; на неї кладуть дальші бруси, що їх, як і попередні, зарубують у замок, коли зарубка буває чотирьохкутна, або у цівки, коли вона напівкругла. Як перший, так і другий спосіб зарубування залишають кінці брусив стирчати по кутах, але є й інший спосіб зарубування, коли кінців не зостається, а виходять цілком рівні лінії кутів хати.

Між брусами звичайно закладають мох, щоб не було щілин. Вивівши таким способом стіни хати скільки треба заввишки, в них прорубують вікна, а для дверей в перший вінець, чи в підвалину хати, вдовблюють шули, що потім становлять лутки, чи одвірки. На верхній вінець, чи ощепину, кладуть сволок, цебто дуже товсту балку, що підтримує цілу стелю, а іноді й два сволоки навхрест. На сволоці дуже часто вирізують хрест, ім'я власника, рік та день збудування тощо. Стелю настилають на сволок сказаним уже вище способом; на неї насипають досить товсту верству землі, а потім кладуть поперечні бруси; до них прикріплюють крокви, цебто стропила, а вже на них горизонтально кладуть лати, цебто дрючки, що до них вже прив'язують солому. Навколо хати забивають в землю кілки чи стовпчики, закладають за них товсті дошки, а то й цілі бруси, а в проміжжя насипають землі чи глини та старанно утрамбовують її. Це так звана приспа, або призьба, що її роблять в кожній хаті, незалежно від будівельного матеріалу та способу будування, щоб захистити хату знизу од води та вітру. Крім того, явна річ, всередині зруба насипають достатню кількість землі і також якомога міцніше утрамбовують її, а на неї вже, коли дозволяють кошти, настилають поміст чи підлогу. Частіше, однак, земляну долівку обмазують глиною, і це обмазування потім постійно повторюється. Цим на північній Україні, цебто на волинському та чернігівському Поліссі, так само як і в карпатських гірських Русінів, будування дерев'яної хати й закінчується; а в інших частинах України, далі на південь, хату в такому вигляді не вважають ще за скінчену, та для повного закінчення її ще клинцюють та тинькують, а потім мажуть. Клинцюванням звуть забивання маленьких клинців у щілини, зроблені долотом на зрубі всередині та зовні, а тинькуванням — набивання на зруб всередині та зовні хати вузеньких дранок на кшталт гратів. Як перше, так і друге роблять для того, щоб потім вкрити стіни хати всередині і зовні у кращому випадку щекатуркою або, як це роблять звичайно, мішаниною глини з кізяком, а потім побілити; іноді, правда, білять, а то й обмазують просто на дерево. Це щекатурення або обмазування та білення, що не мають в собі ніякої технічної конечности, роблять, явна річ, не для того, щоб хата була тепліша (бо ж іноді це роблять і на Поліссі, і в Великороси замісць того, щоб оббивати дранню), аз мотивів чисто естетичних, що можуть бути тільки пережитком колишніх способів будування. Про це, однак, ми будемо говорити ще далі, а тепер перейдемо до окремих частин хати, що в них також виявляється чимала різноманітність у різних місцевостях України.

Окремі частини хати

Покрівля, дах, стріха. Стріхи хат на цілому просторі України відзначаються досі великою одноманітністю,— принаймні в основних своїх рисах, що з них найголовніша — чотирьохсхилість. Це стосується, явна річ, до солом'яних та дерев'яних стріх, які всім своїм особливим характером різко відріжняються од стріх білоруських, польських та великоруських хат, а також і домів німецьких колоністів і наближаються до стріх болгарських, сербських, молдаванських та чешських (щодо чехів, то, зрозуміла річ, мова про старіші житла). Новіші залізні та черепичні дахи бувають іноді й двосхилі. Останнім часом, правда, вже трапляються й чотирьохсхилі солом'яні стріхи з одсіченим фронтоном; при цьому вузькі схили звичайної стріхи скорочують наполовину або на дві третини, а від верхнього чи від нижнього краю скороченої таким способом частини схилу замісць того ставлять вертикальну стінку, таку саму, як буває у двосхилих стріхах. Ця форма стріхи запозичена найчастіше у німецьких колоністів, і роблять її, коли бажають збільшити обсяг горища, чи чардака¹ . Щодо залізних та черепичних дахів, то їх двосхилість слід поясняти просто дорожнечею заліза та вагою черепиці і навряд чи можна вважати її за запозичену, бо ж перші залізні та черепичні дахи, що їх почали заводити міські люди та дідичі, робили, та ще й тепер роблять такі дахи, майже завше чотирьохсхилі. Височина українських стріх дуже неоднакова: найвищими стріхами відзначаються хати угорських Русінів, незалежно від матеріалу (табл. IX, Ґ). Потім, досить високі стріхи трапляються у бойків та іноді у лемків (табл. IX, Ь); але в долинах, як в Галичині, так і на Великій Україні, стріхи не дуже високі, а іноді бувають і зовсім низькі, особливо з місцевостях, де сильні вітри. В одміну від великоруських солом'яних стріх у натруску, українські стріхи завше криють сніпками, а коли іноді й криють у натруску, то це хіба що дуже вбогі люди або в тих випадках, коли, як, наприклад, у бойків, нижня частина стріхи буває дерев'яна. На стріху в натруску кладуть зверху жердини, кілки тощо, особливо спочатку, коли вона ще не зсілась та не стала щільніша. А звичайно на верхній гребінь стріхи накладають дрюки, зв'язані по два, таким способом, що один дрюк спускається по одному схилі, а другий — по другому.

В деяких місцевостях, як, наприклад, на півдні Житомирського повіту, короткі кінці цих дрюків на тому місці, де вони зв'язані, роблять довші, трохи загинають догори та загострюють, так що вони стирчать на кшталт рогів. Дуже цікаво зазначити, що в українських хатах дрюки, які притримують солому на стрісі, завше лежать перпендикулярно до нижнього краю стріхи, а на великоруських хатах вони лежать паралельно до нього, цебто горизонтально, спираючись на зарубки або ріжки, вставлені в крайні крокви. Про острішки та їх географічне поширення до того, що вже сказано вище, можна хіба додати, що вони де-не-де, мабуть разом з переселенцями, зайшли й на Полтавщину, а навіть і далі.

¹Слово це походить од угорського чарда — варта і раніш означало сторожку, що її ставили на даху, де замісць того тепер роблять голубники або димниці (маленькі віконця). Цікаво, що ту саму назву має керма човна, Де також колись стояла звичайно варта.

Вони трапляються навіть і на Вороніжчині, занесені туди переселенцями з Херсонщини. На Київщині, де-не-де на Волині та Галичині роблять на стрісі з таких острішків хрест або криють цілу стріху так, що кладуть солому уступами (у бойків). Дерев'яні дахи, як це вже зазначено, роблять з драні, цебто досить тонких щепаних дощечок, коло 50 сантиметрів завдовжки, іноді й довших, або з гонти, цебто з таких самих дощечок, тільки коротших та вужчих. Такі дахи можна бачити тільки в горах, в Галичині та на Поліссю на Великій Україні, але тут треба зазначити, що таким способом крили та криють ще й досі майже всі міщанські доми в містечках та містах цілої північної та середньої Галичини та України; ще не так давно такі дахи можна було бачити й у Києві, а в Галичині навіть і тепер вони трапляються досить часто. Для церковних покрівель виробляли клиння з дубового дерева, дуже товсте (пальців два завтовшки) і трохи меншого розміру, ніж гонта, з поширеним і трохи закругленим нижнім кінцем.