Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ОБРОБКА МІНЕРАЛЬНИХ РІЧЕВИН

Земляні роботи відомі на Україні вже з дуже глибокої старовини. Населення кам'яного віку, для виробу своїх знарядь, мусіло видобувати з крейдяних верств кремневі зростки, що далеко не завше знаходились під самою поверхнею ґрунту.

З початків історичних часів ми маємо вже відомість в житії св. Феодосія Печерського про те, що для копання ям у ґрунті вживалася «регалія». Траплялись, мабуть, і дерев'яні заступи, подібні до тих, що переховались на білоруському Поліссі; це був просто кілок, а на ньому сук трохи вище гострого кінця; на сук спиралась нога копача. Залізні заступи і на самому початку мали форму, досить близьку до сучасної, але були значно тяжчі, хоч їх залізна частина, власне кажучи, була тільки окуттям первісного дерев'яного заступа.

Ця форма існує й тепер, але вже її починають заступати фабричні заступи з залізним розтрубом, куди вставляють держално.

Для витягання накопаної землі, коли справа йде не про рови чи які-небудь ями, звідки її можна просто викидати заступом, вживають різних засобів. Добуваючи, наприклад, гончарну глину із значної глибини, копають шахту уступами, цебто залишаючи на глибині кожного сажня уступ, де б могла поміститись людина. Викопану в глибині глину землекоп подає в відрі чи в коробці товаришеві, що стоїть на ближчому до нього уступі, той передає дальшому і т.д. З тою самою метою, а також копаючи й криницю, вживають колісо з круглим ободом та довгою ступицею, що її насаджують на поперечний брус, який лежить на двох підвалинах. Мотузок цебра нав'язують на спицю коло ступиці, куди він і намотується при праці.

Найелементарнішим зужитком викопаної землі (крім спорудження насипів тощо) є виріб вальків для земляних будинків. Для цього роблять у землі заглиблення, розкопують дно, заливають водою, накидають туди коров'ячого кізяку та соломи, а потім заводять туди коней, щоб вони все це розмішали копитами.

З одержаної таким способом маси роблять вальки і, поки вони ще досить мокрі, ліплять з них стіни будівлі. Підвівши стіни на височінь 40 — 50 сантиметрів, дають їм висхнути, а через кілька день ліплять знову. Крім вальків, на земляні будівлі вживають також липман,— так звуть землю чи глину, також змішану з соломою, половою та кізяком, але витиснуту в спеціальній формі на кшталт досить великої цегли; липман трохи висушують і ставлять з нього як холодні будинки, так і хати для мешкання в тих місцевостях, де дерева дуже мало та воно дороге.

Далі, особливо сіра глина, а іноді, як, наприклад, у Києві, й пластична синя, вживаються для виробу цегли, російського кирпича. Ці дві назви, одна — німецька, а друга — грецька, дозволяють припустити, що цеглу почали виробляти на старій Русі греки, а потім техніку виробу запозичено у німців, мабуть через Польщу. Цегла старовинних київських та новгородських будівель відзначається квадратовою формою, незначною товщиною та дуже великими розмірами, а українська сучасна цегла, так само як і способи її виробу, має характер середньоєвропейський.