Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ОБРОБКА МЕТАЛЛІВ

Коли поминути незвичайно багаті верстви залізної руди на Катеринославщині, що її, як свідчить Есхіл, обробляли вже скіфи, та спинитись просто на слов'янській добі, то й тут назви місцевостей, як Рудня, Рудка, що дуже часто трапляються, особливо на північній Україні, свідчать про те, що здобування болотної руди практикувалось на Україні вже дуже давно.

Переховані документи XVII та XVIII століть вказують на те, що власниками таких рудень, цебто залізообробчих заводів, були багаті козаки, монастирі та військо, а засновувались вони завше з дозволу гетьманів, бо ж 10 % здобуваного заліза мусіло відходити до військового скарбу.

Споруджувано рудні звичайно на річках, бо рухову силу давали їм млини: «водою млати в руднях ударяють»,— каже в своїй поезії Климентій, поет часів Мазепи. Руду копали в болотах, полоскали в спеціальних кошиках у воді та перетоплювали в горнах з вугіллям, яке здобували на вогнищах, «вищих за хлопа», обкладених свіжим дерном. Цим способом одержували шматки чавуну, а з них потім кували смуги заліза, як свідчить Шафонський, досить поганого, «порівнюючи з сибірським та іншим великоруським залізом». Але вже в 1755 році промисел цей почав занепадати, досягаючи тільки 50 — 120 пудів заліза на рік та на завод, а наприкінці XVIII ст. залізництво цілком занепало. Чи воно справді не витримало конкуренції з привозним залізом, чи до його занепаду спричинились інші обставини, оті самі, що на початках XIX століття змели цілу місцеву промисловість разом з гутами, будами, папірнями та іншими закладами, що ними була засіяна ціла територія північної України,— на це питання дослідник української промисловості П. С Єфименко не дає відповіді; він тільки зауважує, що «від того чи іншого рішення цього питання залежить і дещо сутнє в наших історичних поглядах».

Після того залізна промисловість на Україні відродилась уже майже на наших очах, але на цей раз вона вже повстала на цілком капіталістичному грунті та з заводською технікою Донецького басейну. Але коли існувала досить довга перерва в здобуванні заліза, то обробка його на Україні ніколи не припинялась. Ковальство згадується як одне з найстаріших реместв, а існування його на Україні ще в доісторичні часи доводять дуже численні знахідки в могилах тощо. Ковальські вироби, як доісторичні, так і на початку історичної доби, були досить одноманітні та й не виходили за межі найнасущніших потреб: ножі, сокири, серпи, обручі, цвяхи, чересла, лемехи та самодільна зброя. Дуже цікаво звернути увагу на той факт, що всі ці вироби, так само як і головні причандали кузні — міх, ковадло, молот, кліщі,— мають слов'янські назви, майже однакові у всіх слов'янських народів, а весь більш-менш удосконалений ковальський струмент має чужі, майже виключно німецькі назви: труба, нутра чи мутра (Muttersschraube), иірубстак, шрубайло, нутридорень, шлюхмайстер, обценьки, лютринок, шнейдиз тощо; це наявно вказує на те, що удосконалення ковальської техніки з'явилося на Україні з заходу. Основуючись на відомостях Шафонського та інших, можна гадати, що число кузень на Україні наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. було значно більше, ніж тепер. Це пояснюється, мабуть, тим, що з того часу дуже посилився фабричний залізний виріб, а ціни на вугілля підвищились, а це все мусіло зменшити обсяг кустарного ковальського ремества.

Українські ковалі вживають тепер тільки удосконалених міхів; у більш-менш примітивній формі, а саме у вигляді двох шкур, що їх по черзі надимають, вони переховались тільки у кочових ковалів — циган, оскільки вони тримаються ще свого традиційного ремества. Треба, однак, зазначити, що цигане займалися колись, та займаються й тепер, ремеством мідників також. Це ремество щодо дрібних виробів (різного роду дзвіночки, оздоби тощо) і тепер належить їм у значній мірі, але виріб мідного посуду та направа різних мідних річей знаходиться нині в руках жидів, що з цим ремеством сполучають ще й слюсарство тощо. Є значні підстави думати, що цигане перші поширили виріб мідних оздоб серед гуцулів та були першими майстрами його. Гуцули в далеко більшій мірі, ніж усі інші українські племена, мають нахил до орнаментації, виявляючи це, щодо оздоб, в силі різних мідних хрестиків, згард, цебто намиста, чапраг (аграфів), пряжок та різних дрібних річей, як головники, запонки, окладки для ножів, люльки, перстні тощо, вкриті іноді дуже штучними візерунками та інкрустаціями. Форми та стиль цих оздоб розглянемо далі, в главі про оздоби в розділі народного мистецтва; тут ми тільки згадаємо про техніку виробу їх. Вона полягає передусім в тому, що до невеликого довгастого обручика з дерева якнайщільніше набивають верству пластичної глини, дуже старанно вирівнюють її, а потім у глині витискають чи то з дерев'яних моделів, чи з готових уже виробів глибки в формі потрібних речей. Глибки ці сполучають одну з одною та з краями форми маленькими жолобками для впуску розтопленого металу та для виходу його зайвини. Далі цю верству глини прикривають другою верствою, щільно зближуючи їх. До одного з залишених отворів, трохи поширеного на кшталт лійки, наливають розтопленого мосяжу, що й заповнює всі порожнечі. Коли формочка вистигне, вилиті речі виймають з неї, відчищають нерівності на поверхні, а потім уже пишуть чи рисують, цебто різаком чи клеймами виробляють бажані візерунки, додаючи їх до тих гнутих випуклих чи витиснутих узорів, що їх одержали виливанням.

Надзвичайно цікава спорідненість цих способів виливання з технікою українських золотарів. Занесене греками, а почасти, мабуть, і східними народами на Київську Русь майстерство золотих та срібних речей переховалось на Україні, звичайно в дуже здемократизованому вигляді, і до наших часів. В козацькі часи як оздоби, так і дрібний посуд були дуже поширені, і більшу частину виробів з благородних металів, як на це вказують написи, безперечно виробляли місцеві майстри. У дальшому праця їх звелась головним чином до виробу дукачів, сережок, каблучок та перснів, вінчиків та обкладів на образах та інших звичайних дорожчих речей, що їх вживає селянське та міщанське населення України. Оздоби ці виробляють золотарі головним чином у Києві, Чернігові, Ніжині, Харкові та в інших великих містах; дарма що сильну конкуренцію їм роблять фабричні вироби, вони все-таки не зникли й досі, мабуть, найбільше тому, що й до останнього часу не припинився ще місцевий виріб церковних речей, риз на. образи, підвісок та й для направ потрібні теж майстри. Всі ці золотарі, що існують і тепер, практикують в своїх немудрих виробах цілком той самий спосіб, що ним гуцульські мосяжники виробляють свої мідні оздоби. У своїх виробах золотарі з незвичайною сталістю дотримують старовинних традицій у формах та в рисунку, навіть там, де сторонні впливи були цілком можливі.

Так, наприклад, харківські золотарі, як розказувала небіжчиця Е. П. Родакова, виробляють два сорти сережок: один — для українського населення, другий— для сусіднього великоруського, а дукачі — виключно для українців, вживаючи для того тільки старовинні зразки.