Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ГОНЧАРСТВО

Найважливішу галузь користування мінеральними річевинами становить, звичайно, виріб глиняного посуду. Виріб цей почався й у нас з неоліту і провадився спершу, звичайно, без гончарського кола. Іноді навіть просто обмащували глиною посуд, що його плели з очерету або з лози; про це свідчить поверхня старовинних черепків, що їх знаходили у розкопках.

У складі цих черепків помітна дуже часто велика домішка товчених скойок, а на поверхні видно відбитки, зроблені просто пальцями, ножем, зазубреним патичком тощо. В наші часи не тільки такий посуд, але й посуд, зроблений на примітивному ручному колі, одійшов у царину доісторичної археології, і весь відомий тепер посуд виробляється на колі, хоч способи його виробу, як ми побачимо далі, ще дуже примітивні.

Гончарну глину здобувають, звичайно, не скрізь, і, природньо, місцевості, де її знаходять, стають центром гончарства. Коли верстви цієї глини виходять на поверхню ґрунту, здобування її не зв'язане з жадними труднощами, але коли глина залягла глибоко, то приходиться копати шахти та подавати глину нагору способами, зазначеними вище... Саме здобування переводиться за допомогою копаниці, цебто звичайної залізної мотики та заступа. Накопану та перенесену до двору гончара глину залишають по змозі довше (біля двох-трьох місяців) на купі на повітрі; далі, в міру потреби, переносять її до хати, труть, змішують з водою та дають їй ще трохи постояти. Перед тим як уживати її, спершу прочищають її, а для цього скочують у довгуваті шматки (кулі, кобилки), б'ють веслом та довбешкою чи колотушкою і, нарешті, дуже уважно стругають, спочатку залізним стругом, а потім дротом, щоб вичистити її від усіх камінців, корінців тощо; нарешті, зминають її у невеликі грудки, що йдуть вже на формування посуду.

Досконаліші способи прочищання глини, як, наприклад, одмучування, також відомі українським гончарам, але ними не користуються, бо посуд, вироблений з дуже доброї глини, був би вищої якості і продавати його прийшлося б дорожче. А це в наш час цілком неможлива річ, коли мати на оці зубожіння населення та зниження його покупної сили.

Виробляється всякий посуд виключно на гончарному колі, що йому рух дають ногою. Нам відомі два сорти такого кола: шльонський, старіший, що тепер майже цілком зникає, та волошський, новіший, що його тепер загально вживають. Ріжниця між ними полягає в тому, що в першому обидва кола — верхняк, чи голівка, та спідняк — сполучені одне з одним шістьма вертикальними дерев'яними спицями, а в другому цих спиць немає та обидва кола тримаються на вісі, чи веретені, здебільшого вже залізному. Тому що в колі немає повної стійкості, його завше спирають на лаву за допомогою дерев'яної дощечки, що зветься копилом, або лисичкою. Головне знаряддя при формуванні посуду — це пальці гончара; на допомогу їм вживають тільки ножика, цебто тонку дерев'яну дощечку, майже півокруглої чи довгуватої форми, та дрота, щоб зрізувати з кола вже готовий посуд. Сформований посуд для просушення ставлять на п'ятра, цебто довгі дошки, а потім або вкривають поливою, або розмальовують; коли посуд висохне до належного ступня, його ставлять у горн, щоб випалити.

Поливу роблять звичайно з піску та окислого олова, спершу добре розмоловши їх на жорнах. Вона буває або ливка, або суха; в останньому випадку поливою обсипають посуд, ще перед тим обмащують якою-небудь липкою річевиною, найчастіше дьогтем. Забарвлюють поливу циндрою — на чорну барву, окислою міддю — на зелену, охрою — на червоно-жовту, нарешті, білою глиною — на білу барву. Для розмальовування посуду, головним чином мисок, барву наливають в коров'ячий ріг, а в вузький кінець його вставляють перо або квачик з пір'я.

Коли посуд зовсім приготований до випалу, його несуть та ставлять у горн (табл. VII, И). Спорудження горна майже на цілій Україні однакове. Він складається з двох частин, що знаходяться нижче рівня грунту: з пригребиці, чи погребиці,— свого роду припічка, та самої печі, що її верхня частина, чи стеля, з численними прогонами, цебто продовжними отворами для полум'я, служить разом із тим і за дно для третьої частини — властиво горна, який виходить назверх у формі бані та служить для приміщення посуду, що його мають випалювати. Посуд ставлять у горні таким способом, щоб вогонь рівномірно охоплював його та щоб, на випадок, коли якась посудина трісне, вона не впала на інші та не попсувала решти посуду. Цього досягають за допомогою так званих рачків, невеликих перемичок з глини, вставлених між посудом таким способом, щоб ні одна посудина не торкалась безпосередньо другої, але щоб всі вони разом були міцно зчеплені. Коли посуд встановлено, його учереплюють, цебто вкривають зверху черепками битого посуду та запалюють вогонь у печі, збільшуючи температуру по змозі повільно; потім вогонь посилюють, аж поки не буде спалена певна, відома з досвіду, кількість дров; наприкінці вогонь ступнево зменшують. Полив'яний посуд випалюють звичайно двічі, і друге випалювання звуть скленням посуду.

Форми українського посуду, як і взагалі майже всі форми посуду в європейських сучасних народів, не мають в собі нічого особливо оригінального. Це або плисковаті посудини з трохи підведеними догори краями та дуже широким отвором (тарілки та миски); або майже півсферичні, з дуже вилученими у верхній третині височини стінками й також досить широким отвором (макотерть, або макітра); або майже цілком сферичні, з широким отвором та досить вузьким дном (борщівники, кашники); або трохи витягнуті догори, майже цілком круглі, з вузьким отвором (баньки); або високі, майже циліндричні, іноді трохи роздуті в своїй нижній частині глечики для молока (глеки, гладишки); або, нарешті, цілком циліндричні, низькі, з ручкою (ринки) та високі, з трохи звуженим отвором, баньки для конфітур тощо.

Гончар-українець. Гравюра Г. Зейфера з Гончар при роботі. Фото другої малюнка М. Зінов'єва. Кінець XIX ст. половини XIX ст.

Ці форми відміняються різними додатками у вигляді вухів, носика, ручки, ніжок тощо; іноді надають їм форму барильця, витягнутої миски чи ринки (поросятники) тощо. Цілком окремо треба поставити куржки та майже цілком уже зниклі каганці, що їх виробляли у вигляді різних тварин (барана, ведмедя тощо); далі — цілий шерег дитячих забавок — свиставок у формі півників, качечок, коників, верхників, пань, офіцерів тощо. З-поміж всього посуду — майже всі миски, іноді глеки для води чи сирівцю, та велика кількість дрібних виробів — більше чи менше орнаментовані або принаймні вкриті поливою всередині чи розмальовані без поливи матовими барвами.

Орнаментація українського посуду дуже різноманітна, і в ній, так само як і в вишивках, розмальовуванні печей, у різьбленні дерева тощо, дуже яскраво виявились естетичні нахили українського плем'я. Поминаючи зміст, особливості та історію розвитку цієї орнаментації, про що буде мова у відділі мистецтва, спинимося тут тільки на деяких головних її рисах та на географічному поширенню. Основні мотиви її завше виключно графічні та барвні, до того майже виключно рослинні. Спроби рельєфних форм трапляються надзвичайно рідко, і майже так само рідко зустрічаються й орнаменти цілком геометричні, а коли вони й зустрічаються, то завше у вигляді малого кола, розеток, колових смуг, зигзагів, хвилястих ліній та спіралей, притому здебільшого все це є стилізацією рослинних форм.

Гончар на торзі. Фото кінця ХІХ століття

Щодо рослинних форм, що мають цілком виразний рослинний характер, то й вони до певної міри підлягають стилізації, а це вказує на дуже давню традицію та на сталість орнаменту. Рослини, що в'ються, гілля, квітки та рідше овочі становлять звичайний матеріал для сюжетів розмальованого посуду. Тваринні форми, як, наприклад, метелики, риби, птиці тощо, трапляються відповідно дуже рідко. Як на зразок тваринного орнаменту в українській кераміці можемо вказати на посуд, що його виробляє майстер Ілля Бацута в містечку Зінькові Летичевського повіту на Поділлі. Як формою, так і орнаментом цей посуд нагадує відому діпільську кераміку старовинної Греції. На рожево-жовтому тлі посуд цей розмальований брунатними горизонтальними поясками геометричного орнаменту; притому у верхніх поясках намальовані, правда досить примітивно, різні тварини. З тонів барв зустрічаються найчастіше брунатні, що переходять у червоні та зелені. Тло звичайно жовте і переходить трохи до брунатного на Полтавщині; на Катеринославщині тло — біле, так само, як у деяких місцевостях Галичини; на Київщині, а особливо на Поділлі, воно темне, іноді цілком чорне. На півночі, особливо на Чернигівщині, орнаментація дуже бліда та бідна; яскравість та багацтво її посилюються, як і взагалі всі відзначені риси українського плем'я з півночі на південь та з сходу на захід; цілком аналогічне явище ми побачимо далі й на вишивках на полотні та сукні.

Гончарне мистецтво на Україні розвинулось у далеко більшій мірі, ніж у Великоросії, де й досі переважає головним чином дерев'яний посуд. В той час як на Україні ввесь посуд, без винятку, робиться на ножному колі, у Великоросії, особливо на півночі, утрималось ще й досі ручне гончарське коло, а витискання візерунків на посуді робиться ще й тепер за допомогою трісочки (Новгородська губернія). У Костромській губернії для міцності ще обплітають посуд смугами з березової кори. Цілком можливо, що менший розвиток гончарства у Великоросії залежить не тільки від великої кількості дерев'яного матеріалу, але й од етнічних впливів, головним чином фінських.

Щодо українського гончарства, то деякі форми, а головним чином орнаментація з перевагою рослинних форм та зеленої барви, примушують нас припускати можливість іранських впливів зі сходу та грецьких придунайських — з півдня та заходу. Цілком правдоподібно, що для України не перейшла, не залишивши жадних впливів, і висока гончарна техніка домікенської доби. А взагалі, простежити послідовний розвиток нашого гончарства та культурні на нього впливи поки що дуже тяжко, але безперечно можна сказати одно, а саме: що початки гончарства на Україні відносяться до найдавнішої старовини.

Фаянс та фарфор, що становлять вищий ступінь гончарного мистецтва, почали розвиватись на Україні тільки в пізніші часи. Біля середини XIX ст. вславлений був так званий «київський» посуд, що його виробляла відома Межигорська фабрика, дістаючи глину з Глухівського повіту на Чернігівщині. Великою славою користувались також вироби фабрики Миклашевських, що дуже влучно наподобляли закордонні зразки, тимчасом як Межигорська фабрика зуміла витворити свій особливий, безперечно український характер.

Скло на Україні звичайно вироблялось не в селянських господарствах, а на невеликих заводах, чи гутах, що їх наприкінці XVIII століття було досить-таки багато на Чернігівщині та на Київщині, а також і на Волині, головним чином на Поліссі, де було досить піску, попілу та горючого матеріялу. На цих заводах робилося скло для вікон; найдавнішою його формою були круглі, невеликі литі шиби з дуже нерівною поверхнею, які й тепер ще можна побачити де-не-де в старовинних рямах хрещатих церковних вікон. Крім того, в цих самих гутах виробляли різноманітний скляний посуд: великі миски, чи таці, різні сулеї та пляшки, склянки, кварти тощо. Довгі перечислення цього посуду трапляються не раз у «Денних Записках» Якова Марковича. Особливою оригінальністю відзначались баклаги, барильця та різний фігурний посуд у вигляді півнів, зайців тощо, а особливо у вигляді ведмедиків, що, здається, були улюблені більше, ніж що інше. Всі ці речі найчастіше робилися з зеленого, а також із білого, жовтуватого, брунатного, синього та аметистово-рожевого скла, а своїми формами, досить архаїчними, нагадують вони іноді вироби галло-романської доби у Франції, хоч вони й прийшли на Україну, безперечно, з Німеччини. Ще біля середини XIX століття це шкло вживали майже скрізь, але потім його майже цілком виперли вироби великоруських заводів, і воно переховалося тільки в колекціях, що з них найкращі належать Київському Міському Музеєві та Е. О.Р. Музеєві імператора Олександра III в Петербурзі.