ЗМІСТ

ГОЛОВНИЙ ПОКАЖЧИК

За дуже важливу, з причини своєї сталості, ознаку вважають відношення продовжного та поперечного діаметрів голови, що визначається так званим головним покажчиком, цебто цифрою, яка показує відношення найбільшої ширини черепної части голови до найбільшої її довжини, яку приймають за 100.

Відповідно до цього головного покажчика, як етнічні групи, так і окремі індивіди поділяються на довгоголових (доліхоцефали) з головним покажчиком до 77,7, середньоголових (мезоцефали) з головним покажчиком од 77,7 до 80,0 та короткоголових (брахіцефали) з головним покажчиком, вищим за 80,0; в свою чергу довгоголові поділяються на доліхоцефалів та судоліхоцефалів, а короткоголові — на субрахіцефалів (од 80 до 83,3) та брахіцефалів (од 83,3 та вище).

Щодо цієї ознаки, то українці, як і взагалі всі слов'яни,— круглоголові, але рівень їх круглоголовості (згідно з нашими обчисленнями, середній головний покажчик українців взагалі рівний 83,4) у різних груп населення та в різних місцевостях має виключної ваги інтерес. Як у всіх більш-менш мішаних етнічно народів, в українців головний покажчик дає певні хитання, але ці хитання, як ми це зараз побачимо, зовсім не безладні, а, навпаки, дуже многозначні, особливо коли зіставити їх з хитаннями інших ознак.

В північній смузі України, на східному її краю, на Курщині, знаходимо в українців головний покажчик 83,3. Далі, в східній частині Чернігівщини головний покажчик трохи вищий за середній (83,6), але в південно-західних повітах Чернігівщини він зразу дуже сильно падає до 83,0, знижуючись на північному заході до малої субрахіцефалії (81,6). Таким чином тенденція до завищення антропологічних ознак зі сходу на захід, яка помітна й тут, переривається і тут рухом довго- та середньоголових елементів з Великороси, Білоруси, а особливо з Польщі на крайньому заході.

В середній смузі України вказані хитання менші. Найменшим головним покажчиком, як видно з промірів Кожухова на 120 суб'єктах, одзначаються українці Вороніжчини (81,0), але в дослідах Лебедєва цей покажчик значно вищий та наближається до середнього (83,2), цебто й тут до певної міри повторюється те саме, що ми бачили тільки що в північній смузі. Але далі, на Харківщині, як це дослідив Еркерт на 80 суб'єктах, головний покажчик також близький до середнього (83,2), а на Полтавщині, як показують цифри Чикаленка, Шульгина та Руденка, у північно-східних повітах — 83,0, а в південно-західних — 83,5. На Київщині проміри Дібольда (на 200 суб'єктах) дають головний покажчик уже порівнюючи значно вищий (84,5), але Талько-Гринцевич та Алешо дають значно менший покажчик — 83,2, а Артюхов для південно-західних повітів дає 84,5 і для Звенигородщини та Таращанського повіту — 82,6. У північній частині Поділля головний покажчик падає до 82,3, а в південно-західній та центральній Волині доходить до 82,1, далі в Галичині звищується од 82,2 до 83,3 у лемків на північному сході та до 84,5 у центральних бойків.

Нарешті, у південній смузі України хитань уже немає, і головний покажчик, цілком уже брахіцефальний, іде, рівно звищуючись, зі сходу на захід з дуже невеликим відхиленням у подністрянського населення Поділля. Найменшим головним покажчиком тут одзначаються кубанські козаки (проміри Гільченка дають 82,1, а мої та Чикаленкові — 82,6); далі, на Катеринославщині проміри Кондрашенка дали в обох її частинах по 83,3, а в Таврії — 84,5; на Херсонщині проміри Чикаленка та Шульгина дають 83,7, на Поділлю проміри Крижановського по річці Буг — 84,0, а понад Дністром — 85,2; в Галичині, у південних бойків — 84,6, у галицьких гуцулів — 84,4, у гуцулів буковинських — 85,1, в угорських гуцулів — 85,0 і, нарешті, у бачванців — 86,3.

Для пояснення вищенаведених цифр нам не потрібні які-будь зауваження, крім тих, що ми вже їх висловили з приводу пігментації та зросту українського населення. Невеликий головний покажчик українців Курщини та Вороніжчини цілком можна пояснити близькістю великоросів з їх малою субрахіцефалією (за Денікером — 81,1 та 82,9, а за Івановським — 82,3), яка, безперечно, залежить од того, що вони проковтнули ще більше субрахіцефальних фінів (80,1), черемисів (79,2), естів (79,0) тощо. Ці самі зауваження цілком достатні й для пояснення помірної субрахіцефалії населення Харківщини. На малу брахіцефалію кубанських козаків міг вплинути головний покажчик осетинів (81,9). Трохи складніше питання про головний покажчик українців південних повітів Курщини: цей покажчик, що його вичислив Лебедєв, дивує своєю несподіваною висотою (84,0).

Ясна річ, що до певної міри ця цифра (в таблиці вона з'єднана з цифрою для північних повітів) може підлягати сумніву, бо вона виведена з серії всього 19 людей, але коли прийняти до уваги, що в числі промірених було 36 % субрахіцефалів, то прийдеться шукати іншого пояснення, що про нього ми скажемо далі. Потім, коли звернемось знову до порівнюючи малого головного покажчика в південно-західній частині Чернігівщини та на північному сході Волині, то він, як і всі інші етнічні ознаки населення цих місцевостей, мусить залежати від домішки білоруського елементу (головний покажчик білорусів — 81,8) або, що також можливо, від недостатнього проникання українців в місцевості, зайняті раніш білорусами. Ще складніше питання про досить малу брахіцефалію серед населення північно-східної частини Полтавщини. Для пояснення цього факту згадаємо тільки те, що, здається, ніде на Україні не переведено стільки експериментів для зміни етнічного характеру населення, як саме в цих місцевостях. Не кажучи вже про розпочате ще в XIV віці переселення людей з берегів Бугу та Дністра, а далі про також давню імміграцію білорусів та чернігівських українців,— ще в XIX столітті поміщики робили спроби переселяти туди цілими селами великоросів; при цьому цікаво зазначити той факт, що це дуже мало відбилося на мові, і коли цей вплив можна помітити, то тільки на деяких етнографічних подробицях, особливо в північних повітах. Антропологічно, як це спостеріг я та Чикаленко, населення козачих сіл Полтавщини дуже різко відріжняється від колишнього кріпацького населення і своїм високим зростом, і темнішою пігментацією, і вищим головним покажчиком. Далі незначну субрахіцефалію північно-західної, південно-західної та центральної Волині треба вже інакше поясняти. Говорячи про зріст, ми згадували вже про вузьку смугу, що тягнеться через північно-західну та центральну Волинь та кінчається в північних повітах Поділля. Явна річ, і в цьому випадку ми також маємо до діла з впливом польсько-мазурської імміграції (середній головний покажчик поляків — 82,1), а на північному заході Волині міг також відбитись і вплив литовський — ятвягів (головний покажчик литовців — 81,8). Тільки тим самим впливом можна пояснити й помітну субрахіцефалію північно-східних галичан, що її сконстатував Раковський. Вплив цей виказався, однак, дуже слабким щодо галицьких горців; коли в них це й помітно, то хіба що на галицьких гуцулах, бо їх головний покажчик трохи нижчий за покажчик буковинських та угорських гуцулів. Ці останні так само, як бачванці, і головним покажчиком знаходяться в наявному зв'язку з буковинськими румунами (головний покажчик — 86,3), почасти з болгарами (84,7), боснійськими сербами (85,7), сербохорватами (86,0), герцеговинцями (86,7), трансільванськими румунами (87,2), а почасти також і з західними слов'янами (чехи — 85,4, словаки — 85,4, моравські словаки — 85,3).

Ця картина середніх головних покажчиків та їх географічного розподілу на Україні стає значно рельєфніша та виразніша, коли ми підемо трохи глибше і звернемо увагу на відсоткове взаємовідношення різних черепних типів у місцевостях, що дають субрахіцефальні головні покажчики. Роздивляючись з цієї точки погляду цифри південно-західних повітів Чернігівщини (головний покажчик — 82,3), ми бачимо, що кількість доліхоцефалів не перевищує там 8,1 %, мезоцефаліє — 20,5%; але субрахіцефалів там є 31,3% і брахіцефалів — 39,5%, цебто, інакше кажучи, основну частину населення (майже 40 %) становлять справжні брахіцефали. Те саме, але в більшій мірі, знаходимо і в українських повітах Курщини, де загальний головний покажчик, однак, уже брахіцефальний. На Полтавщині (головний покажчик — 83,25) бачимо те саме відношення: 1,8% доліхоцефалів, 12,1 %мезоцефалів, 36,4 % субрахіцефалів і 47,7 % брахіцефалів. На Київщині (цифри Алешо дають там середній головний покажчик 83,2) —те саме: 5,7% доліхоцефалів, 11,6% мезоцефалів, 37,5% субрахіцефалів та 45% брахіцефалів. У північних повітах Поділля (середній головний покажчик — 82,3) відношення дуже близьке до того самого явища: 7,7 % доліхоцефалів, 17,3 % мезоцефалів, 32,7 % субрахіцефалів та 42,3 % брахіцефалів. Майже те саме бачимо і в північно-східній Галичині та на Кубані. Словом, в усіх перечислених нами місцевостях України з субрахіцефальним покажчиком справжні брахіцефали коли не переважають, маючи абсолютну більшість, то все-таки перевищують чисельно навіть кількість субрахіцефалів при порівнюючи невеликому відсоткові довгоголових та середньоголових, цебто брахіцефали становлять корінне населення. Трохи инакші виявляються відношення на Волині; тут субрахіцефальний середній головний покажчик з дійсною перевагою субрахіцефалів при невеликій кількости брахіцефалів: у північно-східній частині Волині — 0,0 % доліхоцефалів, 16,8 % мезоцефалів, 44,1 % субрахіцефалів і тільки 37,2 % брахіцефалів; на північному заході — 9 % доліхоцефалів, 51,5 %, цебто абсолютна більшість, субрахіцефалів і тільки 27,2 % брахіцефалів. Тут брахіцефали наявно уступають перед субрахіцефалами; субрахіцефали становлять тут більшість, і це приводить до думки, що вони, особливо на північному заході Волині, були раніше основним населенням і тільки вже потім перемішалися з зайшлими українцями, після чого підлягли ще впливу польсько-мазурської колонізації.

Таким чином наші дані щодо головного покажчика цілком підтверджують все те, що було сказане нами з приводу пігментації та зросту. Майже повна відсутність довгоголових, дуже невелика кількість середньоголових і навпаки — дуже велика кількість короткоголових та взагалі значно менша кількість субрахіцефалів — все це ясно вказує нам і щодо головного покажчика, що в основі українського плем'я не могло бути сполучення двох різних рас, і що українці, які належать до короткоголової взагалі слов'янської родини, є справжні брахіцефали, що їх головний покажчик тільки де-не-де послаблюється до субрахіцефалії сторонніми етнічними домішками.

З усіх розібраних досі нами антропологічних ознак кожна зокрема приводить нас до викладених нами висновків, але коли їх зіставити одна з одною, то вони ще ліпше освітлюють етнічні особливості українського народу. Брак місця не дозволяє нам зробити це в усіх бажаних подробицях; тому, щоб не мати справи з великими та складними таблицями, ми візьмемо тільки чотири групи і розглянемо цифри, що до них належать, у їх взаємному зв'язку між собою.

Досить навіть побіжного погляду на наведену таблицю, щоб переконатись, що серед українського населення найвищий зріст відповідає і найвищому (брахіцефальному) головному покажчику та найбільшій мірі темної пігментації, або, інакше це сказавши, що українці, поминаючи всю сучасну їх змішаність, в істоті належать до одної раси — до раси високорослої, брахіцефальної, темноволосої та темноокої; ця раса, чисельно пануючи над домішками, і дає певні середні цифри, а домішки, арифметично знижуючи ці середні цифри, зостаються у великій кількості своїй чисто механічні. Іншими словами, українське населення, маючи, наприклад, свій середній зріст вище за середній взагалі, складається коли не в більшості, то в дуже значній частині з високорослих; далі, субрахіцефалічні своїм середнім головним покажчиком, українці в головній своїй масі — справжні брахіцефали і т. ін. Перейдім тепер до огляду,— якнайкоротшого,— решти антропологічних ознак населення України.