ЗМІСТ

Холодні надвірні будови

Щодо матеріалу та способів будування надвірніх господарських будов, то вони, зрозуміла річ, взагалі мало в чому відріжняються від хат, цебто, інакше сказавши, там, де хати» земляні чи турлучні, там і господарські будови роблять з того самого матеріялу; де хати всі дерев'яні, рублені, там і господарські будинки ставлять з дерева.

Але в переходовій смузі існують щодо цього цікаві градації.

Так, на півночі Полтавщини та на південній Чернігівщині господарські будинки ставлять майже завше з ліски, тільки в деяких випадках обмазуючи її глиною, навіть і там, де вже починаються хати в зруб (табл. IX, 9).

Те саме бачимо в середній частині Київщини, на Поділлю та майже скрізь на Галицькій рівнині. Явище це залежить, явна річ, передусім од причин чисто економічних, але разом із тим до певної міри може бути це й відгомін загального ходу еволюції житла, бо ж удосконалення хати, безперечно, не зразу веде за собою й поліпшення господарських будов, що од того, яке економічне становище господаря, можуть довго ще затримувати свій примітивний тип. Однак серед господарських будинків є й такі, що їх удосконалення починаються іноді раніше, ніж удосконалення хати, принаймні щодо матеріалу. Це найбільше — комора та клуня.

Комора (шпіхлір на Правобережжі)

Поки комора знаходиться при хаті, її ставлять з того самого матеріалу, що й хату, і вона відзначається од хати тільки відсутністю вікон та печі; коли хата дерев'яна, то комору іноді не білять, досить рідко теж при дерев'яній хаті комора буває плетена. А коли комору відокремлюють од хати, то дбають за те, щоб поставити її якнайміцнішу та безпечну від пожежі. Тому дуже часто можна бачити хату-мазанку, а при ній у дворі або частіше в садку знаходиться дерев'яна, в зруб, комора, що вкрита іноді й залізом. В якому б вигляді комора не була,— при хаті чи окремо,— вона завше являє собою однокамерну будову, найчастіше зі стелею, невідмінно з підлогою, що по змозі підвищена над рівнем ґрунту, та цілком закриту, цебто в ній немає навіть вікон, коли не рахувати маленького (без шкла) отвору, що звичайно знаходиться досить високо, майже під стелею. Особливий рід комори являє собою стебка, що про неї сказано вище.

Клуня (стодола, боїще). Під цими назвами на Україні відомі холодні будови, що безпосередньо призначені для молочення збіжжя. Раніше, цебто принаймні в кінці XVIII чи на початку XIX століття, на Полтавщині, а тепер на Катеринославщині, на Херсонщині та ще далі на південь молотили та молотять майже тільки на току, цебто утрамбованій площині під голим небом, а під назвою клуні існують будови для переховування полови, які й мають іноді назву половників (болгарське плЪвникъ, сербське плевникъ). Щодо місцевостей далі на південь, то там клуня передусім служить для молочення, а потім ще й для переховування незмолочених снопів до обмолоту. Як до місцевості, то клуні бувають чи на сохах, чи рублені; в першому випадку їх ставлять з очерету, як, наприклад, на Кубані, подекуди на Полтавщині та на південному Поділлю, або з ліски (на Полтавщині та на Київщині), обмазуючи їх глиною з кізяком (табл. IX, її). На півдні Чернігівщини, на Київщині та в південній частині Волині клуні також ставлять з ліски, але не обмазують їх глиною (табл. IX, я); нарешті, на півночі Волині та на Чернігівщині, а також і в Галичині клуні завше рублені, притому на північному заході Чернігівщини трапляються також і клуні шестикутної форми, які ніде більше на Україні невідомі, але досить звичайні на Білорусі. Спосіб будування клунь на сохах має в собі багато спільного з аналогічним способом будування хат. Вбивають в землю чотири сохи по кутах, чотири в тих місцях (по дві в кожному), де мають бути ворота, та ще дві дуже високі сохи, щоб підтримувати гребінь стріхи. На ці сохи (з винятком, явна річ, двох високих) кладуть ощеп, а потім між сохами, де мають бути стіни, вбивають відповідні заввишки кілки, що одним кінцем входять в землю, а другим в ощеп; кілки обв'язують очеретом або обплітають хворостом, а іноді й обмазують зверху глиною.

Від ощепу до продовжної балки, що лежить на двох вищих сохах, кладуть крокви, зв'язані поперечними бантинами, та покривають все соломою. Рублені клуні ставлять таким самим способом, з тою тільки різницею, що для стін сох не вбивають, а бруси кладуть у зруб. На стріху дуже часто кладуть старе колесо, щоб на ньому вили гніздо бусли,— вважають, що це охороняє од пожежі. Цікаво зазначити, що в клунях північної половини України та в Галичині стріхи ставлять далеко меншого розміру, ніж у південній Україні; притому на Полтавщині, а особливо на Катеринославщині, на Херсонщині та на Кубані, стіни клуні бувають заввишки хіба якийсь аршин, а решту будови становить тільки висока стріха.

У тісному зв'язку з клунею знаходиться осеть, що трапляється тільки на півночі України, переважно на Чернігівщині. Його ставлять або окремо в особливій будові, або всередині клуні, як це нам довелось бачити в селі Псаровці Кролевецького повіту. Осеть складається з печі, звичайно підземної, та з рубленої однокамерної будови, що стоїть над піччю і куди складають снопи; для подавання снопів у передній стінці буває невеличке віконце.

Ми не можемо довго спинятися на приміщеннях для скотини: кошарах, стайнях, хлівах, загонах, повітках тощо, які в своїх особливостях, що залежать переважно від будівельного матеріалу та підлягають тим самим умовам, що й хати. На півдні ці будови бувають земляні чи очеретяні, в середній смузі майже скрізь — плетені з лози або з хворосту, на півночі — складені з брусив. Хліви з глини обмазують рідко, особливо ті, що призначені для корів та овець. Іноді їх ставлять з подвійної ліски, набиваючи в проміжжя між лісками кізяку з землею. Таку подвійну ліску звуть загатою. Виняток щодо матеріалу являє собою тільки саж, цебто хлів для свиней, що їх відгодовують; саж завше ставлять дерев'яний, у зруб. Ми даємо тут фотографію, яка демонструє, між іншим, оригінальне спорудження, так звану ляду, цебто дверці, що підіймаються, дозволяючи засипати худобі пашу, не відчиняючи для того дверей (табл. VI, с). А звичайно приміщення для безрогих, як звуть у Галичині ввічливо свиней, ставлять просто з ліски, часто з виходом просто на вулицю. Велику птицю, як гусей, качок, тримають найчастіше в хлівах, а для курей ставлять окремі курники або тримають їх під стріхою в сінях, особливо коли сіни мають стелю. В Бессарабії, однак, і кури, і навіть индики ночують майже завше на деревах. Для голубів ставлять окремі голубники на високому стовпі або під гребінем стріхи; іноді також вішають для них під стріхою плетені з соломи гнізда, які теж звуть голубниками. Нарешті, до кожного двору конче належать ріжного роду повітки, цебто надвіси, відкриті чи закриті, в яких працюють за негоди, куди складають дрова, сіно тощо; сюди теж належать возовні, де ставлять плуги, борони, вози, сани тощо; замісць них у бойків роблять надвіси, прибудовані до самої хати та які звуться колешні.

Огорожа двору чи обійсця — предмет особливої старанности українських господарів, що, мабуть, має зв'язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відзначається од Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі,— можливо, також у зв'язку з пануючим там так званим «общинним» ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака остатньої розпусти та недбальства у господарстві. Спосіб та характер огорожі, звичайно, також залежить од місцевих умов. Найзвичайніша огорожа в середній смузі України — це ліса, майже завше горизонтальна і тільки дуже рідко вертикальна чи скісна. На півдні, через брак хворосту, ставлять іноді огорожу з очерету, а іноді просто обкопують обійсця ровом, а на схилі, що його становить викидана з рову земля, насаджують терен чи якусь иншу колючу рослину. В деяких місцевостях, де багато каміння, а дерева немає, як, наприклад, на Катеринославщині, ставлять огорожу з шматків плитняку чи іншого сланцю, складаючи його без цементу, а в лісових місцевостях ставлять або баркани з дощок, або частоколи, а то ще обводять садибу огорожею з горизонтально покладених довгих жердин, як, наприклад, у гуцулів (табл. IX, а); така сама огорожа трапляється де-не-де й на Волині, а у бойків ці жердини рубають на шматки та вбивають їх в землю або вертикально, або під кутом, а іноді й зв'язують їх невеличкою лісою. В огорожі, явна річ, ставлять ворота, а іноді й двоє воріт. Найчастіше це просто ґратчасті ворота з дерев'яних брусив; на Волині їх часто підвішують до гиляки, що йде од дерева під прямим кутом, і таким способом вони бувають з одного шматка, з вертикальним круготочним бруском.

Іноді ворота роблять з дощок, з більш-менш вибагливими вирізами, іноді над ними споруджують цілий надвіс; в старовинних козацьких садибах ці ворота, або, краще сказати, брами мали цілком монументальний вигляд, як це можна бачити, наприклад, на відомому малюнку брами Лизогубової садиби в «Живописной УкраинЪ» небіжчика Льва Жемчужникова. До певної міри коли не монументальний, то дуже тяжкий вигляд мають брами в деяких садибах на Угорській Україні; в селі Золотареві нам, наприклад, довелося зарисувати браму, що в ній зверху була ціла деревина, а масивний нижній кінець її давав противагу, і це дозволяло відчиняти цю занадто тяжку браму без особливого зусилля.