ЗМІСТ

ДОВЖИНА НИЖНЬОЇ КІНЦЕВОСТІ ЩОДО БЮСТА, ЧИ СКЕЛІЧНИЙ ПОКАЖЧИК (index skelique)

Скелічний покажчик, що вичислюється з довжини ніг супроти бюста (цебто височина тулуба -4- височина голови), як виказали недавні праці Manouvrier, заслуговує дуже великої уваги і, без сумніву, має більше прав на зачислення до особливо важливих антропологічних ознак, ніж, наприклад, обсяг грудей, що не має жадного антропологічного значіння.

Даючи довжину нижньої кінцевости, щодо інших складових частин зросту цей покажчик треба вважати за фізіологічний, і, як довів це Manouvrier, він мусить мати дуже важливі практичні пристосованця, не кажучи вже про його етнографічний інтерес.

Щодо цієї довжини, то всі українці виявляються досить однакові, притому скелічний покажчик у них своєю височиною майже цілком аналогічний з довжиною ніг щодо зросту; цей факт вказує на те, що взагалі високий зріст українців залежить не стільки від довжини тулуба, скільки од довжини ніг, через те українці й мають бути заведені до числа племен макроскелічних. Найвищим скелічним покажчиком у північній смузі України одзначається населення південно-західної частини Чернігівщини (91,8), яке разом із тим одзначається і найбільшою довжиною ніг щодо зросту; а населення північно-західної Волині, що має найкоротші щодо зросту ноги, відзначається й найменшим скелічним покажчиком (87,0).

У середній смузі вороніжці, що мають найкоротші щодо зросту ноги, відзначаються також найменшим скелічним покажчиком (87,0), а в подолян, що мають найдовші щодо зросту ноги, покажчик цей досягає 93,5. У південній смузі найменший скелічний покажчик у найкоротконогіших кубанців (87,7), а найбільший знову-таки у подолян (92,5).

Розглянувши отак головні антропологічні ознаки українського населення і резюмуючи все вищесказане, ми мусимо прийти до таких висновків:

I. Українці є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками. Сукупність цих ознак ми вважаєм можливим визнати українським антропологічним типом.

II. Відхилення від цього етнічного типу, в нечисленній кількості осіб, можна спостерігати головно на скрайках території, заселеної українцями, їх легко пояснити сусідніми етнічними впливами, а це виключає можливість припущень про різноманітний склад українського плем'я в його первісному і найдавнішому вигляді.

III. Посилюючись з північного сходу на південний захід, український тип найбільше виявлений в середній, а особливо в південній смузі України.

Щоб мати графічне уявлення його поширення, ми даємо тут мапи зросту, головного покажчика та пігментації населення України. Зіставляючи антропологічні дані про українців з лінгвістичною мапою Михальчука, ми бачимо, що площа білоруських впливів майже цілковито покривається площею поширення поліських діалектів, тоді як середня смуга захоплює територію українського діалекту, а південна — слобідська — українські діалекти. А Поділля з Галичиною відносяться до площі поширення червоноруського діалекту.

IV. Порівнюючи антропологічні особливості українців з такими самими особливостями інших слов'янських народів, ми бачимо, що українці, безперечно, найбільшу спорідненість виявляють з південними та західними (з винятком поляків) слов'янами, і, згідно з поглядами Hamy і Deniker'a, їх слід зачисляти до так зв. адріатичної, або динарської, раси, яку ми воліли б назвати слов'янською.

V. З огляду на брак даних, щоб припускати, ніби первісне українське плем'я витворилось із двох рас (темної, високої і короткоголової та ясної, низькорослої та довгоголової), а також з огляду на досить, на нашу думку, ясні і всіма визнані ознаки етнічної мішанини у великоруського, білоруського та польського племен, мішанини, що сталася за порівнюючи недавніх, майже історичних часів, ми гадаємо, що й припускати склад первісного слов'янського плем'я з двох вищезгаданих елементів нема достатніх підстав. Різницю між слов'янськими племенами, що її вперше сконстатував Наглу, слід відносити тільки до сучасних нам слов'ян, беручи цей термін в лінгвістичному розумінні.

VI. Значно складнішим, а тому й тяжчим, є питання про відношення українського плем'я до племен білоруського та великоруського, споріднених з українцями лінгвістично і, як гадаємо, походженням. На думку А. А. Шахматова, лінгвістичні дослідження виказують, що первісна маса східних, чи руських, слов'ян в дуже далекі часи, але в усякому разі вже в епоху свого перебування на середньому Дніпрі, диференціювалася на три групи: північну, середню та південну. Наслідком татарського нападу північна група з частиною середньої витворила з себе великоруське плем'я, що проковтнуло масу фінських елементів; а з решти середньої групи та з прилучення до неї сусідніх південноруських, литовських, польських та західно-фінських елементів утворилося плем'я білоруське; нарешті, південно-руська група, яка «ціліше, ніж всі інші, заховала свій зв'язок з старовинною групою відповідних їй діалектів», витворила групу малоруську, що з утворенням самостійної культури перетворилась в українську.

Перекладаючи цю гадку А. А. Шахматова з лінгвістичної мови на антропологічну, ми сказали б, що крайня східня галузь адріатичної, чи слов'янської, раси, зайнявши середню течію Дніпра, верхні течії Західного Бугу та Німану до Волхова включно (здогади про первісну батьківщину слов'ян ми зоставляємо цілком на боці) і змішуючись з племенами, можливо ще неолітичними, які раніше займали вказані території, та асимілюючи ці племена, поділилась на три групи. Кожна з цих груп і далі підлягала різним етнічним впливам, які в північній та середній групі виявились передусім в мішаній барві волосся та особливо очей, далі в зниженні зросту та в перетворенні брахіцефального головного покажчика в середній субрахіцефальний, що повстав з механічної мішанини основних брахіцефалів з порушеними субрахіцефалами і навіть доліхоцефалами. А щодо південної групи, яка потім стала українською, то, підлягши в свою чергу впливам іранським і, можливо, почасти й тюркським, але зоставшись порівнюючи чистішою, вона переховала в собі більше слов'янських рис, ніж північні, споріднені з нею групи. Явна річ, що поки що ми зважаємось говорити це тільки в загальних рисах, але, висловлюючи ці загальні думки, ми базуємось на наведених нами вище антропологічних ознаках білорусів та великоросів, які мають в собі безперечні сліди фінських та інших впливів, що будуть встановлені тільки тоді, коли будуть переведені скільки-будь точне вивчення та антропологічний аналіз цих племен.