БИБЛИОТЕКА

Просмотров

Website Hit Counters

Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

Громадські спорудження

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ.
 Хведір Кіндратович ВовкВ'їзд до села також має свою браму, коли не в буквальному розумінні цього слова, то принаймні у вигляді куріня чи будки, де живе сторож, найчастіше якийсь старий чоловік,— царинний дід, бо ж в'їзд до українського села звичайно звуть цариною. Це слово (дехто виводить його з румунського ґага-ґегга, а в сербській мові це слово означає митну заставу) поширене по цілій Україні та означає не тільки в'їзд до села, але й шматок землі, засіяний та огороджений, а іноді також і вигон, цебто сільську площу.

 

Часто в'їзд до села звуть іще коловоротом або коворотом, хоч в'їзд не має в собі нічого, що виправдувало б цю назву, бо тільки зрідка там буває справжній коловорот, цебто ворота в формі щита, що крутяться навколо своєї короткої віси. А звичайно в'їзд до села або не загороджений нічим, або заставлений просто лісою з воротами та з будкою Для діда.

Центр села часто являє собою вигон, цебто сільську площу, на якій найчастіше знаходяться: зборня, одна-дві крамниці, корчма чи шинок, який заступила було так звана «монополія», школа і, нарешті, церква з домом для причту — попівством, чи плебанією, тощо. Раніше коло кожної церкви був іще шпиталь, де жили старі люди на кошт громади; ці шпиталі, як і всі згадані вище будинки, крім, звичайно, церкви, були подібні до звичайних хат, і коли відзначались од них, то хіба що своєю величиною та яким-небудь ґанком. Тепер їх заступили вже будови новішого типу, цебто в суті такого самого, але під залізним дахом, з великими вікнами, з ґанком тощо. Зборню завше ставлять ґанком на площу або на вулицю; крамниці іноді вже бувають збудовані з цегли під залізним дахом, але іноді переховують ще і свій первісний тип. Найбільші зміни, явна річ, сталися з корчмами, що тепер майже цілком зникли або перетворились у заїзди; підлягли змінам також і школи, що для них майже скрізь поставлено нові будинки.

Церкви

Церкви були, та й тепер є, предметом найпильнішого піклування та до певної міри й суспільного самолюбства кожної української громади. Ця обставина, вкупі з браком на старовинній Україні матеріалу та майстрів для будування з каменю чи цегли, спричинилась до витворення оригінальної української церковної архітектури, виключно дерев'яної. Обмежуючись у цьому нарисі тільки етнографічними даними, ми не будемо говорити тут про чисто мистецький та архітектурний бік церковних будов, що їх огляд дамо далі в главі про українське мистецтво, а торкнемося найбільше тільки форми церков у різних місцевостях України. Коли ми почнемо свій огляд з найстарішого політичного та культурного центру України — з Києва, то тут ми знаходимо передусім два найстаріших типи мурованої церкви, без сумніву запозичені з Візантії: многобанну базиліку та п'ятибанний храм з планом у формі хреста. Перша з цих форм, виявлена у вславленому Софійському соборі, з причин цілком зрозумілих, зовсім не викликала дерев'яного наподоблення; друга — виявлена в церкві Спаса на Берестові, навпаки — дуже поширена у вигляді як мурованих, так і дерев'яних церковних будов. Цю останню форму, яка відзначається од так само п'ятибанних великоруських церков тим, що в ній бічні бані розположені хрестом, а не чотирьохкутником, ми знаходимо в старовинних мурованих церквах Чернігова, Ніжина тощо, а також у таких самих старовинних церквах на Лівобережжі — на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині та на Катеринославщині, а на Правобережжю — тільки на півдні Київщини та Поділля. Далі, той самий тип хрестової у плані церкви ми зустрічаємо на галицькому Поділлю, звідки він переходить на Покуття та на Гуцульщину, відзначаючись од східного типу вже неповним розвитком бічних бань, що їх заступають, при п'ятизрубности самої церкви, навіть іноді маленькі вежі, а то й просто хрести; повний розвиток тут має тільки центральна баня. Але, рівночасно з таким упрощениям п'ятибанної церкви на Правобережжю, на Лівобережжю, де розвинулось самостійне політичне життя України, ми знаходимо й її ускладнення кутовими прибудовами зі збільшенням числа бань до дев'яти, як це можна бачити на славетному Новомосковському соборі.

 

Теж на Лівобережжі, на Київщині, на Поділлі та в південній Галичині, одночасно з п'ятизрубними та п'ятибанними церквами зустрічаємо й церкви трьохзрубні та трьохбанні, які на півночі Київщини, на Волині та майже в цілій Галичині вже цілком домінують. В них ми зустрічаємо також певні упрощения, що також полягають у зменшенні і майже в повній атрофії східної та західньої бань, так що церква замісць трьохбанної являє собою тільки однобанну; зустрічаємо також і ускладнення, що стосується, правда, не до числа бань, а до їх форми; воно полягає найчастіше у збільшенні на кожній з них числа стріх, і це надає їм дуже оригінальний, наче навіть трохи буддійський характер. Ця остання форма найчастіше трапляється у бойків, досягаючи тут свого найвищого розвитку. Своєрідну варіацію трьохбанної церкви являють собою церкви у лемків: у них західна баня розвинулась у дзвіницю, розростаючись вгору, і тому найвищою банею стає вже не центральна баня (як скрізь на Україні), а східня, і бані йдуть одна за одною, ступнево знижуючись до східної — вівтарної, найнижчої. Ця лемківська форма, що витворилась під наявним впливом словацько-чеської церковної архітектури, без сумніву розвинулася з трьохбанної, і доказом цього служить існування у лемків дуже старовинних церков, в яких середня баня зосталась вища за західну, що перетворена вже в дзвіницю; такого роду приклад нам довелося бачити в селі Довжині в східній Галичині. Найхарактерніша риса українських п'ятибанних церков — це їх стремління вгору, і це надає їм легкі стрільчасті форми на відповідно невеликій основі. До певної міри ця риса помітна і в трьохбанних церквах, як, наприклад, в церкві св. Миколи Чудотворця в Овручі, уже розібраній; але там ця риса значно послаблюється тенденцією трохи поширити основу церкви, додаючи до неї опасання — легку та низеньку галерійку, що йде навколо церкви. Це опасання, що надає західноукраїнським церквам особливо оригінальний характер, стало також постійною властивістю і галицьких трьохбанних церков, з тою тільки різницею, що там опасання тримається не на стовпчиках чи дерев'яних арках, які наподоблюють муровані, а на виступах брусив зрубу на кутах, що ступнево скорочуються. Отже, опасання тоді виходить висяче, що разом з банями, зложеними з численних виступів, надає церкві ще більше подібності до буддійських будов.

Говорити про походження та розвиток української церковної архітектури при сучасному стані нашого знання, явна річ, дуже тяжко. З одного боку, існування переходових форм од простої однобанної каплички до однобанної, а потім і трьохбанної церкви та цілком припустиме теоретично перетворення трьохбанної церкви, шляхом додавання двох (північної та південної) бань, у церкву п'ятибанну,— все це, здавалось би, дає підставу для припущення, що складніші форми українських церков розвинулись з не таких складних, простіших форм. Але, з другого боку, відомий факт, що церковна архітектура була занесена до нас разом із Християнством, та безперечні, здається, докази того, що п'ятибанні церкви у нас були наподоблення мурованих з хрестовим планом,— один з цих доказів можна бачити і в тому, що бані на п'ятибанних церквах на Україні виводяться завше з брусив та являють собою зруби до самого верху,— все це дозволяє, базуючись на тих самих згаданих вище переходових формах, прийти і до цілком протилежного припущення про можливий розвиток усіх українських церков із церков хрестових, п'яти-банних, через послідовне їх упрощения. Останнє припущення здається нам тепер природніше і ніби має за собою більше історичних підстав. Бо ж на Україні, що мусіла ціле своє історичне життя щохвилі одстоювати свою релігійну самостійність, церковна архітектура мусіла також залишатися чистіша, ліпше охоронена від сторонніх впливів, а в Великоросії (не кажучи вже про Польщу, що здавна підлягла західноєвропейським впливам), де боротьби за національну церкву зовсім не було, помітно далеко більше західних (скандинавських), а особливо східних впливів.

З церквами на Україні, як і в інших країнах, тісно зв'язані й кладовища, що раніше звичайно й були коло церков, а в Галичині дуже часто знаходяться коло них і тепер. З погляду етнографії вони найцікавіші для нас своїми намогильними спорудженнями, що їх звичайно становить невеликий насип, що примушує думати про насипи на колишніх могилах, та поставлений коло насипу хрест. Насипи, більші чи менші, існують по цілій Україні; у бойків та гуцулів вони дуже незначні, а в інших місцевостях бувають і '/г метра заввишки, а то й вищі. Щодо хрестів, то тут помічаємо дуже велику різноманітність. У бойків східної Галичини хрестів іноді навіть зовсім не ставлять, а на могилах часто можна знайти порожні горшки, за які одні нам казали, що в них ставлять воду для небіжчиків, а інші — що це останки похоронної тризни. В інших місцевостях, заселених також бойками, як, наприклад, у селі Плав'є, намогильні хрести дуже прості й одзначаються незвичайно малими розмірами. Навпаки, як на Волині, так і в Галичині хрести досягають величезних розмірів, особливо заввишки. У місцевостях, не дуже багатих на дерево, намогильні хрести роблять з двох збитих під прямим кутом брусків; а в інших місцевостях, де більше лісу, їх вирубують з цілої деревини, як, наприклад, на великому цвинтарі в селі Холопкові Глухівського повіту на Чернігівщині, в селі Андреевичах Новгород-Волинського повіту на Волині.

 

Звичайно хрести відзначаються простотою, і єдину їх оздобу становлять дві дощечки, прибиті на кшталт маленького дашка, щоб по ньому спливала дощова вода; іноді хрестам надають вибагливішу форму, випилюють на кінцях різні орнаментальні мотиви. Щодо цього, то найбільшого багацтва та різноманітності досягають гуцульські цвинтарі, де часом тяжко знайти два хрести цілком однакової форми; родичі небіжчиків наявно дбають, щоб випередити один одного в оригінальності та багацтві орнаментації. Крім дерев'яних, ставили раніш, та й тепер часом ставлять, кам'яні хрести та намогильні плити, часто вкопуючи їх вертикально, як це ми бачимо на старовинних козацьких могилах, з яких особливо відзначається одна на цвинтарі старовинної церкви в місті Катеринодарі. Дуже цікавий також звичай оздоблювати могили козаків, а в післякозацькі часи й просто вмерлих парубків невеличкими короговками. У станиці Вищестеблієвській на Кубані на хрести прибивають цілі банти чи кокарди з білих стрічок. На Великій Україні на кладовищах часто бувають каплиці, а в Галичині, крім того, завше ще ставлять трупарні, для незнаних мерців, що мусять чекати на слідство чи анатомування.

Наприкінці можна було б сказати ще кілька слів за придорожні хрести, чи хвигури, що їх рубати так старанно взялася в 60-х роках адміністрація «Південно-Західнього Краю», за комеморативні хрести в Галичині на пам'ять про звільнення селян од панщини в 1848 році, що їх і собі дуже старанно нищив польський уряд цієї провінції, за хрести при в'їзді до села, що охороняли населення від чуми та холери, за хрести на місцях вбивства,— але про всі ці спорудження скажемо в других розділах цього видання, а особливо в розділі, що його присвячено народньому мистецтву.