БИБЛИОТЕКА

Просмотров

Website Hit Counters

Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ПЛАН ХАТИ

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ.
 Хведір Кіндратович ВовкЦілком однокамерного житла, існування якого на Україні можна було б припускати, спираючись на аналогію з югослов'янами та на загальну теорію розвитку людського житла, тепер уже на цілому просторі території, що її займає українське населення, оскільки нам відомо, зовсім уже немає. А втім, сліди таких жител, мабуть, переховались у вигляді пережитку старовинних споруджень, що про них згадують літописи під назвами: истьба, ыстобъка, чи истопка (Ипат. літ. 203, 170, 350).

 

Назви ці існують на півночі України та в Білорусі і досі як терміни: стебка, іздебка, істопка1 тощо; ці назви дають невеликій однокамерній будові, зробленій у зруб із брусив, здебільшого обмазаній та побіленій, з дуже невеликим віконцем, а іноді тільки з просвітом без шкла, часто без стелі, а іноді і з стелею, але майже завше з піччю або у вигляді грубого вогнища з каміння, складеного без цементу, або у вигляді справжньої печі, здебільшого без комина, але іноді й з димарем.

Як ставилась літописна істопка, що, однак, без сумніву, отоплювалась, нам невідомо; але те, що ми сказали про сучасну нам будову, яка переховала цю назву, дає нам, здається, цілковите право думати, що в ній могли й жити, хоч тепер її вже вживають для переховування варева, цебто харчів, як-то квашені буряки, капуста, картопля та інші продукти, що мерзлі стають ні до чого.

Тому нам здається, що ми без найменшого прибільшення можемо висловити припущення, що ця іздебка, або істопка, і була колись однокамерним житлом східних слов'ян, бо ж ми знаходимо її назви в літописах в текстах, які стосуються і до Новгорода, і до Смоленська, і до околиць Києва.

 

Стебка, що її ми знайшли в селі Сушках на Волині, стоїть окремо від хати, має піч з комином; в її плані вже єсть натяк на перехід до двохкамерного спорудження, бо ж дві стіни її продовжено, і вони знаходяться під стріхою, цебто їм потрібна тільки передня стіна, щоб перетворитися в справжні сіни.

Инша стебка, що її нам довелося бачити в селі Рудня-Могилянська, недалеко від містечка Ушомира, також на Волині, являє собою теж однокамерне спорудження зі стелею, але без самостійної стріхи, яку заступає спільна стріха з повіткою, чи шопою.

Двохкамерні хати трапляються на Україні дуже рідко, і, власне кажучи, їх можна зустріти як загальнопоширене житло тільки в Закарпатській Україні, і то майже виключно на західньому схилі Карпатів, у Мармарошському та Бережському комітатах Угорщини, де нам довелося бачити їх у селах Золотареві (Otvosfalva), Данилові (Sofalva), Лисичеві (Rokameso), Кушниці (Kusnica), Стройні (Maltos) тощо.

1Ми не можемо вбачати в цих словах німецьку Stube.


 

Найзвичайніший тип цих хат, що їх назверхній вигляд показано на табл. IX, мають два відділи: сіни та властиву хату, хоч трапляються й варіації. Одна з таких варіяцій, що ми її знайшли у Кушниці, являє собою хату, що має вхід просто з вулиці, без сіней і складається з властивої хати та кліті, цебто комори з окремим входом, а друга варіяція, що в ній сіни перетворились в хату (або, може, й з самого початку були нею в однокамерній формі), являє собою вже кімнату на угорський зразок. Трапляються, звичайно, двохкамерні хати і скрізь на Україні, але виключно в формі бідної або нескінченої будови, як, наприклад, хата на табл. IX, а. А звичайний, так би мовити, класичний тип української хати — трьохкамерний, що складається з сіней, з властивої хати по один бік їх та з комори — по другий бік.

Так би мовити, нормальний розвиток цього плану, бо ж такий розвиток найчастіше трапляється,— це перетворення комори в другий покій для перебування в ньому людий та виділення комори з плану хати й приміщення її у дворі. Ця зміна звичайно заходить у двох випадках: або коли жонатий син живе разом з батьками, або коли заможність господаря збільшується настільки, що він дозволяє собі розкіш мати чисту половину, щоб приймати там гостей тощо. Дальша зміна цього плану полягає в тому, що один або навіть обидва покої переділюють перегородками, і хата поділяється при цьому на дві частини: хату й кімнату1.

За перегородку в таких випадках буває іноді вузька та довга груба, що її комин проходить під зводом дверей та виходить в димар печі. Іноді перегороджують і сіни, задня частина їх перетворюється в кухню або в кімнату, що сполучається з двома сусідніми, і тоді вже виходить дім на п'ять покоїв. Ця остання форма, що витворилася, як бачимо, шляхом правильної еволюції, яку було нам досить легко спостерегти, становить найбільш розповсюджений на Україні тип домів духовенства, міщан та «полупанків». Але, повертаючись до попередніх форм, ми повинні зазначити ще дві з них. Одна, що її ми бачили в селі Кононівці на Полтавщині, утворилась розвиненням плану трьохкамерної хати таким способом, що переділені було сіни та їх задню частину переробили на кухню, повернувши отвір печі до цієї кухні, а цілу піч залишивши в хаті; до комори, що була поруч з сіньми, прибудували додаток у формі критої галерійки. Друга форма, що трапляється на Кубані, являє собою розвиток двохкамерної хати, що стався таким способом, як і розвиток трьохкамерної, цебто переділенням сіней на сіни та кухню, а хати — на хату й кімнату. Ми могли б навести ще кілька подібних одмін основного плану української хати, що мають те саме походження. Певна річ, що всі подібні ускладнення основного плану української хати разом з побільшенням кіль-кости покоїв приводять і до побільшення числа вікон у хаті взагалі. Відділена частина сіней, а іноді й кімнатка, особливо невелика, має назву алькіра або ванькіра, а коли її прибудовано до сіней, то її звуть хижею чи Хижкою.

Коли, як ми бачимо, внутрішній план української хати, в усіх місцевостях та в усіх відмінах її, в суті своїй той самий, то ще в більшій мірі вражає в ній одноманітність внутрішнього розпологу. До якої б української хати,— починаючи з західних частин Куршини та Вороніжчини і кінчаючи західними схилами Карпатів,— ми б не заглянули, геть-чисто скрізь знайдемо в ній те саме.


1Можливо, що кімната, принаймні в деяких (галицьких) місцевостях, могла повстати й з того, що прорубували двері до комірчини, де колись переховували бульбу.

Мал. 12, 13, 14. Ліжко або постіль в українській хаті

Вхід до хати — з сіней; коло самого входу з одного боку — піч у кутку, з другого — в другому кутку або біля печі — полиця чи мисник для посуду, між піччю та так званою причільною, цебто вузькою стіною хати знаходиться піл, цебто дерев'яний поміст для спання, або рухоме ліжко; на так званому покуті, під образами, приміщують стіл, вздовж стін — лави, а біля столу — ослін, цебто рухома лавка; в кутку, між дверима та піччю, кочерги (коцюби), у другому кутку, біля мисника,— зрізок з водою (коли він не стоїть у сінях). Варіації цього розпологу речей у хаті дуже нечисленні, трапляються там, де еволюція трьохкамерної хати пішла далі, та полягають найбільше в тому, що замість полу чи ліжка біля печі приміщують мисник, замість лав з'являються тапчани, цебто дерев'яні диванчики, або, краще сказати, рухомі лавки зі спинками та з поруччями; іноді в хаті ставлять скрині тощо. На покуті, цебто в кутку між «причільним» та «покутнім» вікном, приміщують богів або образи, цебто ікони, що їх ставлять звичайно на поличку, яка маскує кут, або на дві полички, що входять у нього. Полички ці мають назву божника і, як до змоги й сили артистичного таланту господаря, бувають прикрашені різьбленими оздобами, іноді дуже гарними. Перед образами вішають лампадку або голубка, що зроблений з довгувато-круглого шматка тіста або навіть з великодного яйця, до якого прироблені зложені фалдочками розмальовані папірці, що являють собою крила та хвіст; з тіста теж роблять щось подібне до головки. А самі образи обкладають якомога старанно засушеними квітами: чорнобривцями, васильками, гвоздиками, барвінком тощо, головками маку та пахучими травами. Над образами або під ними роблять також дуже часто драпіровку з рушника, який у цьому випадку також звуть божником, особливо коли його зроблено спеціально для того і коли він, крім вишиваних кінців, має ще вишивку й на одному з довгих країв. Саме тут, коло богів, приміщують звичайно і пляшечку з свяченою водою з Ордані як ліки або охоронний засіб проти всякої напасти, страсну свічку, цебто свічку, що горіла під час читання страстей та якою викопчують хреста на верхніх одвірках, яку запалюють під час великої грози або коли хто-небудь вмирає.

Мисник, судник або просто полиця, що має у лемків ще оригінальну назву подишір, являє собою поличку або кілька поличок, що становлять щось подібне до відкритої шафки чи етажерки для посуду. Біля мисника ще іноді прироблюють до стіни ліжник, маленьку поличку з дірками, куди застромлюють ложки; у бойків села Лавочної у назві цієї полички відчувається відгомін слов'янської старовини: там звуть її жичник, цебто слов'янський лжичник.

Лати та ослони в українській хаті не являють собою нічого особливо оригінального; це звичайні лавки, або прироблені нерухомо до стін, або рухомі, що стоять коло столу. А сам стіл, крім особливої міцності, відзначається ще іноді розкішними різьбленими оздобами, особливо у гуцулів (мал. 12), де нижня частина одночасно служить і за скриню.

Ліжко або постіль оздоблена у них також,— а іноді й у бойків,— дуже старанною різьбою (мал. 13).

Крім того, у них не позбавлені особливого інтересу й деякі хитрі застосування щодо самого спорудження ліжка, які мають на оці блох та блощиць; вони полягають в тому, що ліжко роблять на дуже високих ніжках, і дістатись до нього не всякий зможе, не підставивши що-небудь для того; або ліжко ставлять на два продовжених бруски, прироблені з одного боку до стіни, а з другого — до печі таким способом, що ніжки зовсім не торкаються долівки (мал. 14).

Над ліжком чи полом підвішують на шнурах, що прикріплені до стелі, жердку, яка в гуцулів буває також вкрита вибагливими різьбленими оздобами, на неї вішають одежу. Так само над ліжком чи полом або біля нього підвішують, іноді цілком особливим способом, колиску для дитини; при цьому треба зазначити, що ця мебля на Україні ніколи не буває стояча, на ніжках або на дугових підставках, а завше висяча. Іноді це просто дерев'яна рама з підвішеним до неї прямокутним полотняним мішком, а іноді це — луб'яний кошик з полотняним дном або ще іноді дерев'яна коробка, часом дуже гарної форми.

Скриня в українській етнографії тепер уже трохи відійшла від того, що це слово означало у римлян (scrinium), хоч сама річ існує й досі на Україні під назвою бодні. Бодня — це невисока кадушка, або довбана, або складена з клепок та обручів з приладженим до неї верхом та з замком; вона виключно служить дівчатам та жінкам для переховування їхнього майна. А словом «скриня» звуть тепер те, що римляне звали area; скриня буває досить велика, дерев'яна (іноді обкована), на Україні вона майже завше розмальована квітками або (найбільше у гуцулів) оздоблена різьбою, її часто ставлять на чотирьох невеликих колісчатах, щоб легко пересувати з місця на місце. Гуцульська скриня, що нагадує своєю формою щось подібне до саркофага з двохсхильним верхом, одзначається, крім оригінальних різьблених оздоб, ще й тим, що в ній, як у римській pyxis, вздовж краю верха зроблений жолобчик, який покриває собою цілий край скрині.

До числа приналежностей хати належить також і пристосування для освітлення хати. Найстаріший спосіб освітлення на Україні — це, без сумніву, лучина, уживання якої,— що й тепер ще трапляється на півночі Волині й Чернігівщини,— було поширене досить далеко на південь і заходило за Київ майже до самих степів, а в V ст. (в час посольства Приска до Аттіли) було це звичайне освітлення у придунайських слов'ян. Але на півдні України, мабуть, за не менш старовинне треба вважати й лойове освітлення, так званий каганець, що на очах автора цих рядків майже цілковито заник та якого місце заступила нафтова лямпа.

Лучину (скалку) просто застромляли або в дірку в стіні, або в навмисне для того заготовлений шматок глини; в ньому іноді робили для скалок спеціяльні дірки, випалюючи їх; а то ще запалювали скалку в окремому приладі, який, здається, у Великоросії був невідомий, так само як великоруський «свътец» зовсім не був відомий на Україні. Це так званий світник, світич або світоч; це був іноді дерев'яний пень з поставленим на ньому черепком, куди вставляли скалку, а над пнем ставили вертикально видовбаний стовбур дерева, що проходив через стелю та стріху, утворюючи наче другий комин, як ми це бачили в селі Тур Ковельського повіту на Волині. Іноді скалку приміщують на залізну решетину, підвішену до пірамідального отвору зложеного з дощок димаря, що так само, як і в першому випадку, проходить через стріху, щоб виходив дим. Іноді замісць цього димаря ставлять конус із полотна чи з лози, що обмазаний всередині глиною, а верхньою своєю частиною прироблений до вивідного димаря. В чистих, не чорних, а білених хатах середньої Волині скалка горить в спеціяльній пічурці, зробленій скраю печі, і ця пічурка має вихід для диму в піч або в димар. Подібні прилади нам доводилось бачити на півночі та на північному заході Чернігівщини, в селі Покуль та ин. Каганець являє собою щось подібне до плошки: іноді це просто черепок, а іноді — це таки плошка з підставкою, що також зроблена з глини. Із зменшенням вівчарства та з дешевою нафтою каганець уступив своє місце лямпі, часто без шкла, яка дає не менше чаду, ніж каганець, а світла навіть менше, але зате не треба щохвилі поправляти гніт. Тому не дивно, що на півночі України освітлення скалкою тримається ще й досі; воно не тільки дає значно більше світла, але також і зогріває хату, а соснові тріски, особливо з коріння, поки що можна збирати дурно. Міщане, а особливо ремісники вживають уже свічки та нафтові лямпи, які, наприклад у чоботарів, приміщують в скляній баньці, а в баньку наливають води; баньки ці занесені на Україну, мабуть, з Німеччини через Польщу.

Із надвірніх приналежностей житла вихідки, цебто клозети, останніми часами починають з'являтися коли не скрізь, то досить часто, особливо в Галичині, де культура взагалі вища, ніж на півночі. Там, де їх немає, ролю їх найчастіше грають приміщення для свиней. Погребицю, чи льох, споруджують на рівному місці у вигляді досить глибокої ями, що її іноді обшивають дошками і прикривають зверху брусовим або з дощок плоским дахом, поверх якого насипають товсту верству землі та прикривають свіжим дерном; іноді замісць того роблять над льохом солом'яну двохсхилу стріху. Вхід до льоху іноді роблять просто зверху, і в такому випадку це буде ляда, цебто дошка, яку можна піднімати і яка закриває собою чотирьохкутний отвір; тоді до льоху спускаються по драбині. А коли вхід роблять збоку, тоді вниз прокопують спуск, в кінці спуску роблять невеличкі сіни, що мають назву шия, а потім уже двері льоху. У нерівних та глинистих місцевостях льохи копають у схилах глинистих горбків, починаючи копати на рівні двору, притому спочатку копають шию, а потім уже й сам льох, і коли верства глини досить товста, то без стріхи, а з підпорами із стовпів та товстих дощок. Нарешті, в кожному дворі по змозі стараються мати й колодязь (студню, керницю). До криниці, коли вона вже викопана, спускають дерев'яний зруб; верхня частина його, що виступає над землею, має назву цямрина. Для витягання води найчастіше споруджують журавель, а іноді біля криниці ставлять блок або над криницією — колесо. Але частіше, особливо коли вода в ґрунті стоїть неглибоко, обмежуються просто криничкою, цебто ямою, що до неї вставляють іноді старе жлукто, кадовб або звичайне барило з вибитим дном. В цьому випадку воду беруть відром на мотузку або на палиці з гаком.

Огляд етнографічних особливостей української хати примусив нас трохи вийти з окреслених раніше меж нашої праці, але, мабуть, ми не маємо жалкувати за це, бо це дає нам змогу прийти до деяких загальних висновків. З усього сказаного вище можна бачити, здається з достатньою ясністю, що хоч і є місцеві варіації будівельного матеріалу, місцеві особливості архітектурних форм та одміни в положенні хати супроти інших будов, але етнографічний тип української хати відзначається видатною цільністю: в суті своїй він скрізь однаковий, маючи в собі такі загальні риси: чотирьохсхила стріха, переважна трьохкамерність, однаковий скрізь план та цілком однаковий розполог всередині, як частин хати, так і хатніх речей, і, нарешті,— обмазування глиною та білення зсередини та ззовні. Цими своїми типовими особливостями українська хата, як уже ми зазначили, наближається до житла південних та західних слов'ян, одзначаючись помітно від житла білорусів та поляків та в дуже значній мірі од великоруських домів. Але далі виникає питання про походження української хати, і тут ми передусім зустрічаємось з суперечністю, що з нею ми вже мали до діла в нашому історичному огляді житла на Україні та яка полягає в тому, що в більшій частині України хати будували, і тепер їх ще будують, з глини та різних дрібних рослинних матеріалів, і тільки в північній її частині та в горах Галичини хати будують з дерев'яних брусив; притім як археологічні, так і деякі історичні дані про Україну говорять за хати з глини та хворосту, а літописи згадують тільки за хати з дерев'яних брусив. Які ж із цих хат можна вважати за старіші і, так мовити, прототипові? Або, іншими словами,— чи первісним житлом українського племени були спочатку напівпідземні мазанки, що потім уже, прогресивно удосконалюючись, перетворились, принаймні в північній смузі, у дерев'яні хати; чи навпаки,— був це первісно, як і в фінських народів, зруб, що вийшов із землі і потім через брак дерева на півночі перетворився в мазанку? Маючи в своєму розпорядженні тільки викладені вище факти, нам тяжко висловитись категоричним способом, але все-таки ми схиляємося скорше до першого припущення, найбільше тому, що майже до самих північних меж України рублені дерев'яні хати обмазані глиною та білені крейдою, чого ми не находимо ні в білорусів, ні в Великоросії. А коли ми ще пригадаємо собі ту обставину, що звичай білити своє житло, незалежно навіть од будівельного матеріалу, існує у всіх південних та західних слов'ян, з винятком хіба поляків (та й то не скрізь), то треба припустити, що звичай цей походить з глибокої слов'янської старовини. Звертаючись далі до тих сусідніх з слов'янами народів, у яких робили, а іноді роблять і тепер, житла з глини, потім набіло обмазуючи, то ми ще раз прийдемо до того самого впливу, що за нього ми вже раз ізгадували, а саме — до впливу іранського. У найближчих до нас географічно племен іранського походження, що перебували колись в межах сучасної південної України,— у черкесів,— ми зустрічаємо саклі, що дуже,— і своєю формою, і способом будування та традиційним біленням їх,— нагадують українські хати. Все це, правда, не дає ще нам права вважати питання про походження української хати за розв'язане, але примушує нас думати, що, розв'язуючи його, конче треба звернути нашу увагу в бік саме іранських впливів.