БИБЛИОТЕКА

Просмотров

Website Hit Counters

Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

СПОСОБИ ПЕРЕСУВАННЯ

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ.
 Хведір Кіндратович Вовк Найпростіші способи пересуватись та переносити на собі вагу, явна річ, такі самі, як і скрізь. Як взагалі всі європейські жінки, українки теж носять своїх немовляток виключно на руках та спереду, ніколи не тримаючи їх на собі ззаду, на спині.

 

Дуже рідко де підвішують дитину спереду на обрусі, широкому та довгому шматку полотна, що його носять на плечах, як шаль,— це нам довелося бачити в селі Полянах на Лемківщині. Іноді, однак, щоб мати вільні руки, дитину, що вже підросла і що її занадто тяжко було б тримати на руках, садовлять у кошик за плечима, як ми це спостерігали в селі Сушанах на Волині.

1 Аристовъ, op. cit.; Анучинъ Д.Н., Сани, ладьи и кони (Труды Моск. Арх. Общ., т. XIV).


Невеликий тягар звичайно носять просто в руках, як, наприклад, відро з водою, глечик, кошик тощо; тяжчі речі носять на плечах (коромисло з відрами, мерців на марах тощо), а ще тяжчі — найчастіше на спині (мішки з мукою, цеглу, барила з чим-небудь тощо), не вживаючи при тому жадних спеціальних приладів, навіть таких, як сідло турецьких «хамалів» або висяча поличка, що на ній петербурзькі дворники розносять дрова.

Українські типи початку ХХ століття

Українські типи початку ХХ століття

В крайніх випадках, правда, український носій мішків з борошном прив'язує до кутів мішка кінці пояса та, поклавши його на плечі, тим перекладає на них частину ваги, що лежить на спині. Єдиний спосіб, що його безперечно нігде немає на Україні,— це носити тяжкі речі на голові, хоч цього способу дуже часто вживають сусідні народи на півночі й на півдні.

В історичних відомостях про рух на водних шляхах України не знаходимо нічого про те, як перевозили тяжкі річі; в літописах є тільки вказівки, що до Києва доправляли дерево, зв'язуючи його в плоти. Але плоти й тепер ще вживаються, щоб перевозити не тільки дерево, а й інший вантаж. Так, наприклад, на Десні на плотах перевозять великі кількості крейди, а іноді тим самим способом перевозять розібрані на частини цілі хати, що продаються в Кладьковці на пристані коло Чернігова. Крім плотів, у літописах говориться вже про човни, ладді і навіть кораблі, що були, однак, тільки великими човнами, що їх могли нести на собі 40—50 людей. Надзвичайно цікава та схожість, що її ми знаходимо між літописними ладдями та запорізькими чайками, що їх детально описав Боплан. Ті й другі були, принаймні в основі своїй, видовбаними з одного дерева човнами (цо\'оЛг|ЬІ), що були обшальовані по облавках досить високо дошками та мали по два стерна (на кермі та на носі), щоб не стикатися та не плутатися, звертаючи набік. Але запорожські човни мали ще одну особливість: до облавків, як каже Боплан, прив'язувались довгі жмути очерету (а може, й куги), щоб вони були стійкіші під час морської хвилі,— пристосування, що його можна порівняти тільки з контрфорсними деревинами на океанійських «пірогах». Сучасні українські човни дуже одноманітні, починаючи з простих довбанок-душогубок, цебто довбаних однодеревок, та кінчаючи великими байдаками. На Дунаї, на Дністрі та на Дніпрі з їх припливами довбанки, каюки, обшиванки, липки, дуби, шаланди, байдаки, литвини, берлини, гиляри, а на Кубані — байди, кози, чи кізки, баркаси, фелюги тощо. Як вказують самі назви, більша частина цих човнів, що більш-менш уже удосконалені, порівнюючи з старовинними ладдями, запозичені у сусідніх народів. Щоб закінчити огляд знарядь пересування на воді, треба згадати ще про пароми. На невеликих річках, як на Сеймі, Десні та ин., пароми — це обгороджені поруччям помости, що стоять на двох дубах чи байдаках та пересуваються за допомогою блока на мотузку, перетягнутому з одного берега річки на другий. Цілком інакше збудовані були величезні пароми на дніпрових пристанях, де перевозились чумацькі валки. Це були великі барки, чи байдаки, а на них настилався поміст; пересувались вони за допомогою 6—7 пар весел та стерна. Такі пароми були в Микитовому Розі (Никополі), Бериславі та ин. Тепер, коли занепало чумацтво, ці спорудження поволі зникають, бо непотрібні більше, а замість того будуються інші, легші.

 

Найпервіснішим способом перевозити вантаж на скотині є, коли накладають його головним чином на коней. Цей спосіб дуже довго практикувався й на Україні, особливо тоді, коли перевозити на волах було б дуже довго або неможливо по вузьких лісових стежках; цей спосіб зустрічаємо за часів літописів та в козацьку добу, коли значно частіше їздили на конях верхи, ніж тепер. Але й у наші часи той, хто їде чого-небудь верхи, везе з собою свої річі в саквах, чи бисагах (ЬІ8ассшш); та й тільки таким способом можна перевозити вантажі в гірських місцевостях України, особливо на Гуцульщині. Там перевозять на верхових конях не тільки різні річі та харч, але й течива, як молоко, сироватку тощо, а в деяких місцевостях навіть мерців, про що скажемо нижче, в главі про звичаї та обряди. їзда верхи на конях дуже довго була найбільш уживаним способом пересування на Україні. З приладів щодо їзди верхи літописні перекази згадують про сідло за часів Олега та Святослава, згадують також і про стремена; щодо острог, то про них згадують за козацької доби, та й то більше говорячи про поляків.

Найдавнішим знаряддям пересування за допомогою запряженої скотини були, безперечно, дрючки, прив'язані до сідла чи до хомута на коні, а можливо, й до волового ярма, щось подібне до волокуш, що перетворились потім у сани. Але з цього роду приладів заховалось на Україні тільки дещо на Карпатах, та й то вже в переходовій формі. Такі, наприклад, сани з влаками, цебто з дрюками, що волочились за ними ззаду, нам довелось спостерігати в селі Злоцькому на Лемківщині. Це були невеличкі сани з дуже короткими полозами (кожний полоз окремо звуть там саня, а обидва разом — сани) та з поперечною перекладиною, що до неї причеплені два влаки, які й тягнуться по землі, влаки також з'єднані перекладиною. Сани ці вживаються і зимою, і літом, щоб перевозити дерево, а головним чином сіно з гір до села. О. Кої-Ьег£, у своєму описі Покуття, говорить ще про копаниці — сани, що зроблені з дерева, викопаного з корінням, що природно виросло в формі вил; автор додає, що такі сани значно міцніші за сани з полозами. Найпростіші сани, які існують на Україні, відомі під назвою гринджол; вони бувають і дуже маленькі: тоді їх дорослі вживають, щоб перевозити на собі легші речі, а діти — для забави.

Великі ґринджоли — прості та дуже примітивно зроблені сани — вживають, щоб перевозити дрова та різні інші тяжкі речі. Ґринджоли мають два довгих полози, що з'єднані між собою оплінами, цебто поперечними брусами, таким способом: на кінцях оплінів знизу видовбані дірки, і цими дірками насаджують їх на вертикально вбиті в полози копилля; на кінцях оплінів згори видовбані дірки, куди іноді вставляють чотири рожна, цебто вертикальні кілки, щоб прив'язувати доправні речі, коли їх не прив'язують просто до оплінів так званими поплюстками, цебто своєрідними мотузками, сплетеними з свіжого віття.

Cани менших розмірів для перевізки вантажу

Cани менших розмірів для перевізки вантажу

Для їзди звичайно вживаються сани менших розмірів, досить легкі, здебільшого дуже прості, але іноді оздоблені вибагливою різьбою або кольоровими візерунками, як, наприклад, в Уманському повіті на Київщині, в селі Мшанець у східній Галичині та в інших місцях (мал. 3).

Переходових форм од саней до колісного ходу, таких, як, наприклад, ще трапляються в кантоні Уаші в Швейцарії і в яких передню частину становлять сани з короткими полозами, а під задньою вже є пара коліс,— на Україні тепер немає, навіть у гірських місцевостях, так само як уже немає, за винятком дитячих забавок, і первісних коліс з суцільного дерева або з кількох шматків, що творять міцне суцільне коло. Такі коліса трапляються і тепер на Кавказі. Найпростіший, але тепер вже дуже мало поширений на Україні прилад для їзди — це візочок на двох колісах, так звана біда, чи бідка. Дуже сумнівно, однак, щоб біда була як-небудь споріднена з одноколкою князівського періоду та тими чисто східними половецькими возами, що їх знаходимо намальованими на мініатюрах Кенігсбергського списку з початків XVI ст.; найпевніше можна гадати, що біда західного походження. А найзвичайніший на Україні прилад для їзди — це віз, що переховав і досі свою старовинну назву, під якою він існував і за князівської доби. Він буває кінський або воловий. Різниця між цими двома формами полягає в тому, що на Лівобережжі до кінського воза приставляють голоблі, а до волового — дишель чи вію; а щодо Правобережжя, де голобель майже не вживають, то там вія відріжняється од дишла тільки тим, що вона на задньому кінці роздвоюється, наче вила, і кожна розвилка обхоплює відповідну вісь так само, як і головка голоблі, тимчасом як дишель рівний та вставляють його проміж спицями, закріплюючи його там залізними обручками. Крім того, кінський віз буває трохи менший та легший за воловий.

Як ми це побачимо далі, будова воза та номенклатура його дуже численних складових частин на цілому просторі України майже цілком однакові, але форми його дуже різні в різних місцевостях. Найтиповішу форму воза зустрічаємо головним чином на Полтавщині, Харківщині та почасти на Херсонщині та Київщині. Цей віз — невеликий, не дуже глибокий, але й не розлогий. На півночі Чернігівщини, на правому березі Десни, вози вже нагадують великоруський тип; на півдні Катеринославщини, на Херсонщині, в Таврії та в Бессарабії вози далеко більші та переходять у німецький фургон, гарбу та «діліжан», досягають іноді дуже великих розмірів та пристосовані головним чином, щоб перевозити великі кількості сіна чи соломи.

У Крим по сіль.
 Українські чумаки.
  Малюнок В.
 Ршіомського.
 гравюра Середина XIX ст.
 Вухера.
 1890.

У Крим по сіль. Українські чумаки. Малюнок В. Ршіомського. гравюра Середина XIX ст. Вухера. 1890.

М.
 Микешин.
 Степ.
 Гравюра.
 Середина XIX ст.

М. Микешин. Степ. Гравюра. Середина XIX ст.

Типи українських селян.
 Листівка.
 Фототипія шерера, Набгольца.
 Посаток ХХст.

Типи українських селян. Листівка. Фототипія шерера, Набгольца. Посаток ХХст.

Перевезення хліба та оранка у чотири пари волів.
 Гравюра другої половини ХІХ ст.

Перевезення хліба та оранка у чотири пари волів. Гравюра другої половини ХІХ ст.

На Правобережжі хури чи фурманки звичайно бувають довші та глибші за полтавські вози, а на Волині, особливо на півночі, де дороги чи, краще сказати, просіки в лісі дуже неширокі, вози досить довгі та незвичайно вузькі, так що іноді в них двоє поруч поміститись не можуть і мусять сідати, як гуси, один за одним; крім того, тут до воза завше вкладають плетену з лози коіиовку, відкриту спереду та зі спинкою ззаду. Нарешті, цілком окремий тип воза становить мажа, цебто чумацький віз. Він відзначається, або, ліпше сказати, відзначався великими розмірами, міцністю та вагою, дуже вибагливою орнаментацією та дуже старанно обробленою своєю верхньою частиною, що її викладали дубом; крім того, він завше мав шкуратяний дах та важницю для підважування, що містилася збоку на особливих сучках передньої та задньої люшні.

Хоч як різноманітні форми українського воза, але сама будова його в суті своїй одноманітна та не відріжняється від європейських дерев'яних возів узагалі. Ми вже зазначали, що номенклатура частин воза на цілому просторі України майже однакова і ріжниці щодо цього в найдальших одна від одної місцевостях майже непомітні. А ті невеликі відміни, що існують, мабуть, вказують на те, що західні назви старіші та менше попсовані, ніж інші. Так, наприклад, дерев'яний, чи в добрих возах звичайно залізний, стержень, що проходить вертикально через передню частину воза, зв'язуючи її з задньою, на Чернігівщині та на Полтавщині зветься шкворень чи шворень, а на Волині та в східній Галичині ця частина воза зветься сворінь. Етимологічну розгадку цього терміна, навряд чи зразу зрозумілого, дає вираз, що існує скрізь на Україні — розворювати віз, цебто ділити його ходу на дві половини, передню та задню, щоб на обох примістити якусь довгу річ, наприклад деревину, що її треба перевезти. Цікаво при цьому, що дерев'яний брус, щільно прикріплений до задньої осі та сполучений з передньою за допомогою шкворня, на східній Україні звуть підтокою чи підтоками, а у бойків він має назву розвори. Таким чином, слово сворінь походить од дієслова з(с)ворювати, цебто сполучати чи зчіплювати дві половини колісної ходи. Волинське та галицьке слово голоблі, що трапляється, правда зрідка, й на Полтавщині, здається, старіше та справніше за слово оглоблі.

 

Щодо упряжі, то, крім тої технічної ріжниці, яка залежить від ріжниці самих возів — кінського та волового, - існує ще й етнографічна ріжниця. На Лівобережжю та на невеличкому просторі прибережної смуги Київщини всі кінські вози мають оглоблі та дугу, а дишель — тільки волові; а щодо Правобережжя та цілої західньої України, то тут усі вози, як кінські, так і волові, мають дишлі, не мають ніколи дуги, а замість східнього хомута вживається тут шлея. Треба, правда, зазначити, що оглоблі існують і в західній Україні, але головним чином в одноконних санях та особливо при ралі та при бовкуні, цебто коли запряжено одного тільки вола чи одну корову. Щодо дуги, то її фінське походження, здається, з достатньою очевидністю довів небіжчик В. В. Стасов, і на Україні дуга, безперечно, є запозиченням, що перейшло до нас або через Білорусь, або безпосередньо від великоросів. Щодо цього останнього шляху, то його робить трохи сумнівним як форма української дуги, звичайно дуже легкої та не дуже плоскої, так і порівнюючи вбога її орнаментація, що обмежується тільки скромним різьбленим візерунком з повною відсутністю розмальовання чи позолоти. Такою самою скупістю оздоб одзначаеться й український упряж; на ньому зовсім немає жадних кутасів, мідних оздоб, дзвіночків тощо, які мали у фіннів значіння охоронних амулетів та перетворились у великоросів у звичайні оздоби, що дуже вперто заховують свою первісну форму. Запрягу тройкою, власне кажучи, на Україні також немає, з винятком дрібних поміщиків та нижчих урядовців, що вважають за особливий шик їздити тройкою з фурманом, одягненим по-великоруському. Нема чого й казати про те, що своїм упряжем та іншими зазначеними тут рисами українці, за вказаними винятками, наближаються До південних та західних слов'ян.

Говорячи про знаряддя руху, не можна не згадати про дороги. З усіх частин України найпримітивнішими шляхами відзначаються, явна річ, деякі місцевості на Карпатах, де зовсім немає доріг, і рух на колісах, коли й можливий, то тільки по коритах річок, що вже остаточно, чи тільки тимчасово, на літо, висохли. Не багато кращі й деякі дороги понад річками та через річки. Взагалі можна сказати, що по цілій Україні, починаючи з звичайної стежки в полі й лісової просіки та кінчаючи славутніми українськими шляхами, на кшталт історичного Ромодана,— всі дороги знаходились та знаходяться й тепер у досить примітивному стані. Вони густо зарослі споришем та подорожником, літом припадають пилом, а весною та восени вкриті глибоким болотом. Назва шлях вказує на те, що великі поштові дороги були прокладені, мабуть, чужинцями, з метою передусім стратегічною, а потім уже — комерційною. Великі поштові шляхи, що їх попрокладав російський уряд з наказу таких вищих адміністраторів, як Кокошкін, обсаджувались вербами, і ті з них, що існують і досі, мають досить оригінальний характер. Але загальний вигляд всіх українських шляхів цілком ще залежить од місцевих топографічних умов. Помітнішими особливостями відзначаються дорожні споруди: кладки, лавки, містки та мости. Кладка є звичайна деревина, що її перекинуто через струмок, рів чи яр; у кращому випадку — це звичайна вузька дошка. Лавками звуть на Карпатах легенькі, звичайно дуже прості, але часом і досить складні, переважно висячі містки через бистрі, іноді дуже бурхливі гірські потоки, що часом протікають навіть у самому селі. В селі Лавочному, недалеко від кордону між Австрією та Угорщиною, цих містків так багато, що від них пішла й назва цього мальовничого села. Пішоходні містки ставлять також у грузьких болотяних місцевостях, звичайно на полях; видатний такий місток, понад півтори версти завдовжки, існує в селі Вербці, біля міста Ковля на Волині. Мости для переїзду ставлять на палях чи на дерев'яних биках з палів або ж на биках зі зрубів, що набиті всередині камінням; бики підтримують настіл з брусів, а в кращому випадку з плах, цебто перепиляних надвоє брусів, а вздовж настілу йде не дуже певне поруччя.