БИБЛИОТЕКА

Просмотров

Website Hit Counters

Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ОБРОБКИ ВОВНИ

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ.
 Хведір Кіндратович Вовк Обробка вовни розподіляється на Україні з одного боку на виріб повсті, а далі вже на виріб шапок — шаповальство, на плетення та ткання поясів, на виріб сукна і, нарешті, на ткання килимів, чи коцарство. Щодо повсті, чи лямців, то це виробництво поширене в досить малій мірі та обмежується заготовленням цього матеріалу для підбивки хомутів, оббивки дверей тощо, а головним чином для виробу валенок, брилів та шоломків, чи яломків (шапок).

 

Після обробки вовни на так званій струні її накладають в кілька тонких верств на полотно, прискають водою, а потім, прикривши знову полотном, згортають, наверчують на «трубку», щоб вона була щільніша. Шерстобити займаються також і виробом валу, прядучи вовну на спеціяльному «станку». Але шерстобитство та прядіння вовни — тепер уже майже цілком завмерлі ремества; їх заступає машинова обробка вовни, що значно ліпша, безпечніша для здоров'я і значно дешевша.

Пережиток плетення вовняних річей зустрічаємо ще тільки у виробі крайок, цебто вузьких поясів, що їх не тчуть, а плетуть. Майстерні селянки звичайно самі перебирають вовну та прядуть її на звичайних прядках, а вже потім прядиво плетуть на тонких патичках, що потім виймаються з плетива. Для обарвлення таких поясків вживали раніше червець, цебто кошеніль, а тепер фарбують їх звичайною аніліновою фарбою, що купується на базарі. З-поміж тканих вовняних виробів передусім треба зазначити запаски, шматки рідкої та досить грубої вовняної тканини, що ними жінки обгортають кругом нижню частину тіла, підперезуючи їх тонкими, теж вовняними поясками, чи крайками. Запаски робити досить легко, але це виробництво швидко зменшується, бо цю примітивну частину туалету заступають тепер спідниці. Фарбують запаски на чорний або темно-синій кольор і носять їх майже виключно до праці, під час жнив чи на городі.

Удосконаленою формою запаски є плахта. Про форми та поширення плахт скажемо в главі про одежу; тут ми мусимо тільки зазначити, що їх також тчуть на верстаті, чи кроснах, але ткання їх вимагає значно більшої умілости та розрахунку, бо їх роблять з вовни різних кольорів, а іноді й з домішкою шовку. Плахти, хоч і які вони гарні, тепер виходять також із моди, а в деяких місцевостях України вони вже цілком зникли.

 

Як виріб повсті та грубої вовняної тканини, так і суконне виробництво існувало в старій Київській Русі ще перед прийняттям хреста. Звичайне селянське сукно й досі ще на Україні тчуть на такому самому верстаті, як і полотно, звичайно з іншими приладами, а потім валяють його на млинових валютах, щоб надати йому більшої гнучкості та м'якості. Кольор виробленого сукна буває або натуральний, або штучний. З цілком білої вовни виробляють біле сукно, що йде на жіночі свити та юпки, що їх носять майже по цілій Україні, а також і на чоловічу та жіночу одежу на Угорській Русі. Біла вовна, мішана з чорною, дає сіре сукно, що його вживають на півночі України, особливо на Волині та в Галичині; в інших місцевостях сукно цього кольору йде тільки на найдешевшу одежу для бідніших людей. В більшій частині України на чоловічу одежу вживають темне, сіро-брунатне сукно, що потім вигорає на сонці та стає ясно-брунатним. У північно-західній частині України виробляють також і цілком чорне сукно, переважно з фарбованої мішаної вовни, а в Гуцульщині фарбують переважно червцем на яскраво-червоний кольор, що колись, мабуть, панував у цілій Галичині та, може, надав їй і назву Червоної Руси.

Далі, говорячи про техніку вовняних виробів, не можна поминути ще й виробництво коців, чи килимів; це виробництво — дуже старовинного походження, і хоч тепер воно вже заникає, але залишило по собі в музеях, а ще більше по церквах та у приватних людей безліч довершених зразків українського мистецтва. Виробництво килимів провадиться в звичайних ткацьких умовах, на таких самих кроснах, чи верстатах, як у всіх ткачів. Ткалі, чи коцарки, вживають на килими звичайно валову вовну з невеликою домішкою овечої, купуючи її у шкурників та кушнірів; фарбують її на чорний кольор одваром з ольхової кори з купервасом, на жовтий — гречаною половою з галуном, на зелений, червоний та інші кольори — тепер переважно аніліновими фарбами. Основу роблять з конопляних ниток. Килими виробляють тепер найчастіше розмірами всього 3і/г аршини завдовжки та один аршин завширшки, а іноді, на замовлення, роблять і більші. Прості килими звичайно роблять строкаті впродовж, додаючи часом до того в'язані візерунки (квадратики, ромбики, кружечки, зірки та ін.); візерунки ці не тчуть, а нав'язують під час самого ткання. Щодо старовинних килимів, то їх виробляли з досить складними та незвичайно гарними, найчастіше рослинними візерунками, що дуже нагадують перські килимові візерунки на чорному, жовтому та зеленому тлі. Тваринний орнамент трапляється, однак, на українських килимах незвичайно рідко. Одним з визначніших центрів коцарства літ ЗО тому був Харків, і займалися цим майстерством головним чином харківські міщанки, причім самі готували й фарби з рослин, що їх вони самі збирали в полі. Харківські коци за свою красу й тривкість користувались великою й цілком заслуженою славою. їх продавали в великій кількості на ярмарках, вивозили до Великороси, а особливо до Петербурга, і навіть за кордон, звідки приходили іноді дуже великі замовлення. Дедалі все більше подорожання вовни та фабричне виробництво килимів у Москві поволі вбили коцарське ремество, і тепер воно ледве існує. Крім Харкова, килими вироблялись також і на Чернігівщині (село Биків), виробляються й тепер на Київщині, подекуди на Волині та ще в досить великих розмірах на Поділлі, на Херсонщині, в Бессарабії та в східній Галичині, особливо на Покуттю та на Гуцульщині, де лавки в хатах ще й тепер застилають килимами. На угорській Гуцульщині виробляють також білі, волохаті зі смугами килими, видатної краси та легкості. За посередництвом Галичини та Бессарабії виробництво українських килимів стикається з таким самим виробництвом у Румунії, Болгарії та Сербії. В деяких місцевостях, як, наприклад, в селі Бехах на Волині, виробляють ще килимові фартухи та запаски, дуже поширені й досі, часто дуже гарні, особливо старовинні.

 

Щоб закінчити огляд способів оброблення тваринних річевин, треба ще зазначити оброблення кісток та рогу. Ці вироби, правда, дуже мало розвинуті на Україні, хоч і існують у нас ще з доісторичних часів, бо ж у неолітичних розкопках знаходять уже речі цього роду: гребінці, гачки для вудок тощо. Виріб гребінців існує тепер на Полтавщині в Шумському, коло Глинського, в Семеновці Новозибківського повіту на Чернігівщині та в інших місцевостях. Для цього звичайно вживають волові роги, розпилюючи їх на стільки частин, скільки з одного рога може вийти гребінців; потім розрізують їх вздовж з одного боку, виправляють на вогні, вигладжують гемблем і, нарешті, з приготованих таким способом пластинок вирізують гребінці, нарізуючи на них зуби на спеціальному станку. Крім гребінців, з рогу виробляють ще табакерки та ріжки на табаку. Виріб з оленячого рогу пишно оздоблених різьбою порохівниць, що процвітав ще за козаччини, заховався тільки, як рідка річ, у гуцулів.

Закінчуючи цим, як це й мусіло бути, дуже побіжний огляд етнографічних особливостей української народної техніки, ми, здається, можемо зробити висновок, що ця техніка, маючи в собі досить багато примітивності, стоїть у прямому зв'язку з старовинною технікою Київської Руси і багато де в чому споріднена з аналогічною технікою південних та західних слов'ян. Підлягаючи в своєму розвитку головним чином західнім культурним впливам, вона зосталась на боці од впливів фінських та середнєазійських, що їм підлягали великороси, але разом із тим має в собі певні сліди іранських, а може, й малоазійських впливів.