БИБЛИОТЕКА

Просмотров

Website Hit Counters

Хведір Кіндратович Вовк

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ

ЗМІСТ

ХЛІБОРОБСТВО

СТУДІЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ ТА АНТРОПОЛОГІЇ.
 Хведір Кіндратович ВовкРозведення хлібових рослин, як вказано вище, з'являється за часів неоліту на Україні.

 

Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в розкопках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, іноді в припаленому стані. У знахідках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита, проса, ячменю, сочевиці тощо.

1 Шафонскій, Черниговскаго намъвстничества топограф, описание. Кіевъ, 1851; Аристов, op. cit.; Чубинскій, Труды экспед., т. VII; Афанасьевъ-Чужбинскій, Собр. соч., 1893, т. VIII; Русовъ А. А., Описание Черниг. губ., 1898 — 1899;J. Swietek, Lud nadrabski. Krakow, 1893, та інші.


Єсть вказівки на те, що на початках князівського періоду хліборобство існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й володіння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Україна тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення хлібовин було вже головною підвалиною існування її населення.

Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочовиці тощо,— все це скорше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечувало регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища» дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), ґрунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже й плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; інші, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й волами («рало воловоє»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіверщини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи іншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слов'яни у німців, чи німці у слов'ян, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відріжняється від уживаного в старі часи, дуже подібний до старовинного колісного плуга (currus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин, якщо судити про це по його малюнку у відомому словнику ШсИ'а. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aratrum), що до нього також впрягали волів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом є плуг — орало — сучасних болгарів: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійською породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та способах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарських знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобська культура тоді вже грала дуже велику ролю навіть на землях, чи «вольностях», Війська Запорожського, що йому російський уряд зовсім несправедливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запорозькі землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.

 

В наші часи в хліборобському господарстві України довершується перехід од системи трьох піль до системи з багатьма полями; а щодо знарядь та способів обробляння землі, то вони до останнього часу змінялись дуже повільно на протязі багатьох століть. Рало вживають тепер тільки для того, Щоб заорювати засів, а занесена з Білоруси литовська соха вживається тільки в північних повітах Волині, Київщини та головним чином на півночі Чернігівщини; соха-московка — у північно-східних повітах Чернігівщини, а в усіх інших частинах України цілком панує воловий плуг, дарма що дехто з русифікаторів-поміщиків пробував завести замість нього великоруську соху, як це, напр., змагались зробити,— звичайно, цілком безуспішно, — на Полтавщині. «На Україні,— каже один із спеціалістів хліборобських знарядь п. Зеленій, — ішла своя історія, заходила зміна орних знарядь, і ця історія південних знарядь ішла зовсім незалежно від історії знаряддя північного».

Український плуг та рал (ярмо)

Український плуг (мал. 1), що тепер уже зникає, не тільки цілком однаковий на цілому просторі України, але й його складові частини мають скрізь, починаючи від західних повітів Курщини та Вороніжчини і до Карпатських долин включно, майже ті самі технічні назви; здається, єдину їх варіяцію становить те, що київський кочетень у Велдижі (Карпати) звуть когутом... Рало також майже скрізь однакове, хоч, наприклад, на Поділлю наральник насаджують на нижній вигнутий кінець ручки, або чепіги, так само як у болгарському оралі, а на Київщині та Полтавщині його прикріплюють до окремого шматка дерева, вбитого в градку (дишло); цей шматок дерева звуть копистю, і до нього додають ще окреме пристосованця — жабку, що не пускає градку спускатися на нижню частину чепіги. Таким самим прикладом ідентичності технічних назв на цілій Україні може бути й конечна приналежність і плуга і рала— ярмо (мал. 2).

Ось, наприклад, назви частин цього знаряддя України:

Полтавщина:

1. Чашина. 4. Снизки.

2. Підгірлиця. 5. Привій.

3. Занози. 6. Колачик.

Київщина:

І Ярмо. 4. Снизки.

2. Підгорле. 5. Привій.

3. Занози. 6. Каблучка.

Прикарпатська Галичина:

1. Ярмо. 4. Снози.

2. Підгорлиця. 5. Привій.

3. Занізки. 6. Облук.

Північно-волинське ярмо вже досить відріжняється од загальноукраїнського типу, передусім своєю довжиною (біля двох метрів), а потім ще й тим, що в ньому немає підгірлиці, а її заміняють нижніми загнутими кінцями кульбак, що заступають снизки та приймають до своїх дірок кінці заноз. Ці особливості, що близько нагадують південнослов'янське (болгарське та сербське) ярмо, як формою, так і назвою окремих частин, цілком тотожні з білоруськими; а разом із тим назви окремих частин сохи і на волинському, і на чернигівському Поліссі цілком інші, ніж на Мінщині. Це пояснюється мабуть, тим, що ярмо — знаряддя дуже старовинне, тоді як соху запозичили білоруси від литовців та великоросів і вона заступила старовинне рало відповідно не так давно.

Для скородження на Україні вживають звичайно борону — чотирьохкутну чи трапецевидну раму з перехресними перекладинами, що до їх на перехрестях набивають дерев'яні, а тепер частіше залізні зуби. У північних частинах Волині, Київщини та Чернігівщини борона відзначається часто значно примітивнішим злагодженням. Раму борони там роблять з гнутого дерева, а поперечини — з міцних гілок; перехресні частини зв'язані звитими з дерева калачиками, цебто кільцями, а до простору між цільно стягнутими гілками вбивають дерев'яні зуби. Цей рід досить первісної борони поширений головним чином на Білорусі, де переховалась ще старовинна вершалина, чи волокуша, що є просто дерев'яний пень з відрубаними на певній відстані від стовбура сучками; ця волокуша, певне, існувала й на Україні, але там вона вже зникла.

Загальновідоме вживання на Україні волів, щоб орати плугом, різко відзначає її від Великороси та наближає до південних та західних слов'янських країн — до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, думати, що цю заміну викликало поширення легких плугів,— конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни — зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200 — 300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянського коня можна купити й за 50—60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навіть і коней та орють коровами, іноді навіть бовкуном, цебто одною скотиною замість двох, і для цього існує й особливо пристосоване ярмо. Під час недороду в Єлисаветградському повіті на Херсонщині доходило до того, що самі селяни,— попарно, чоловік та жінка,— впрягались в борони та волочили їх полем. Поминаючи історичні перекази про обрів, про орання Литвою тощо, сама етнографія дає нам приклади такої оранки не тільки у китайців, але й навіть у гірських чехів, де також іноді впрягаються до плуга члени родини орача.

 

Одна з головних частин українського сільського господарства — це заготовлення запасів сіна на зиму. Це заготування, чи косовиця, починається після засіву поля звичайно десь у половині червня, але, в залежності від географічних умов, воно запізнюється або прискорюється. Характер самої косовиці також неоднаковий в різних місцевостях. На півночі Волині та на Чернігівщині сінокоси знаходяться на лісових полянах та головним чином на заливних луках, а в інших місцевостях України вони лежать майже виключно на степах. По течії Десни, по обох її боках, на заливних луках повно численних повіток, стоять вони на вищих місцях, що їх не заливає водою. Під час косовиці до цих повіток перекочовує мало не ціле населення з сел; іде енергійна праця, і за кілька день луки вкриваються копицями сіна, що не встигло ще висохнути під яскравим промінням сонця. Потім ці копиці починають волочити, цебто збирати до тих місць, де сіно буде складене в стоги, чи до повіток. Хазяї, що мають невеликі шматки сінокосу, вантажать сіно з копиць на вози та й везуть до села. На Західній Україні, а особливо в Галичині, сіно складають в обороги, цебто великі стоги з рухомою стріхою (табл. VII). На степах косовиця починається раніше та переводиться трохи інакше. На степ виходять самі тільки косарі, лагодять там собі обсяжний курінь з кабицею (грубкою надворі), бо косарям треба доброї страви,— це розуміють усі, з цим годяться навіть наймачі. Через деякий час з села прибувають підлітки та дівчата з граблями та вилами громадити сіно, і тоді робота йде повним ходом до кінця. Оригінальну й незвичайно гарну картину дає в степу попід стіною високої трави довгий шерег струнких, дужих косарів з їх плавкими та ритмічними рухами... Такий самий гарний і своєрідний концерт кіс, коли, перейшовши ручку, косарі спиняються та клепають їх дерев'яними мантачками. Головне знаряддя косаря — коса, на Україні, в залежності від кліматичних, а почасти й антропологічних умов, дуже відзначається від коси сусідніх народів, як своєю величиною, так і довжиною кісся, цебто держална. При відповідно високому зрості косарів та при гущині високої трави косити приходиться неспішними, дуже широкими махами, що під силу тільки високим та міцним українцям, які вважалися найкращими косарями в Росії. Майже щороку, під час косовиці, на Херсонщину, Катеринославщину та на Кубань їдуть цілі ватаги косарів з Полтавщини та Київщини, і день їхньої праці, при сприятливих умовах, оплачується порівнюючи дуже дорого. Праця косаря, безперечно, одна з найтяжчих селянських праць. Вона вимагає не тільки значної фізичної сили, але й великої витривалості та уваги, бо при найменшій необережності косар ризикує або поранити попереднього товариша, або самому дістати косою по ногах. Тому вираз: «він уже косар» — про молодого парубка — означає визнаного вже справжнього робітника. Жнуть на Україні серпами, що їх форма значно кругліша, ніж у сусідніх країнах; щодо давніх часів, то, як показують знахідки в розкопках, серпи мали тоді вигляд півкола, а скоріше півеліпса, поділеного по довгій вісі. Крім вівса, проса, гороху тощо, справжні хлібовини, як пшеницю, жито, ячмінь, завше жнуть, а коли й косять, то тільки у випадку великого неврожаю. Тоді ці хлібовини, так само як овес та гречку, косять, прив'язуючи до коси так звані грабки, рід грабель, що їх довгі зубці ступнево зменшуються в довжині (табл. VId). Зжаті чи скошені стебла збирають у снопи та перев'язують перевеслом, цебто джгутом з стеблин тої самої рослини, що її жнуть. Снопи потім складають у полукопки та копиці, а потім, якщо їх не молотять тут-таки на полі молотарками, як це тепер все більше поширюється, то звозять до клунь, де вони й лежать до обмолоту. Взагалі, клімат України цілком дозволяє молотити без попереднього сушення снопів в осетях, що їх, з винятком північних частин Волині та Чернигівщини, на Україні зовсім немає, а як свідчить Шафонський, не було навіть і в таких повітах, як Ніжинський. Щодо вказаних північних місцевостей, то там осеть грає досить важливу рол в господарстві. Осеть будують чи в самій клуні всередині, чи окремо від неї, але й у цьому останньому випадку неодмінно під дахом; складається осеть з підземної грубки та з поставленого над нею зовнішнього зрубу для складання снопів. В цьому зрубі є також вікно, кудою й подають снопи.

Молотять на Україні звичайно ціпами на гладко вичищеному та міцно утрамбованому току. Інші способи молотіння зустрічаємо тільки на крайньому півдні України, де вони були запозичені в сусідніх народів. Це так званий гарман, цебто той самий тік, тільки більший; на гармані розкладають снопи та ганяють по них коней, що вимолочують зерно копитами, або тягнуть по них також кіньми коток, цебто кам'яний циліндр з глибокими вздовжними холодками. В Бессарабії вживають так звані дикани, цебто болгарське, чи, краще сказати, загальносередземноморське (ІгіЬиІит у старих римлян) знаряддя, що складається з загнутої догори на передньому кінці дошки,— щось подібне до дна саней; до нижнього боку цієї дошки вбивають кремневі уламки. На нижній Кубані молотять цим самим знаряддям, що його звуть там м'ялкою і де в ньому замість шматочків кременю повбивані невеликі шматочки заліза, що дроблять та м'ягчать солому для скотини.

Косар.
 Літографія Білоусова.
 1843 рік

Косар. Літографія Білоусова. 1843.

Дехто з хазяїв для годування скотини, особливо овець, молотить снопи в околот, цебто не розв'язуючи їх; тоді певна кількість зерна зостається в них та йде на споживу вівцям, замість того, щоб давати їм зерно окремо. Прочищене від полови, старанно перевіяне та трохи просушене на сонці зерно зсипають потім до сипників у коморі, чи, як вона зветься на Правобережжі, в шпіхлірі. Подекуди утримується ще й первісний спосіб переховування зерна в ямах, цебто в своєрідних льохах, більш-менш у формі груші, що викопані в землі, старанно обмащені глиною та чисто оббиті березовою корою. Такі ями з щільно приладженою лядою, охороненою ще до того від дощу невеличким у два схили дашком, можна ще й тепер побачити в багатьох глухих селах середньої частини Чернігівщини, по обох боках Десни, а не так уже давно, як каже Шафонський, вони існували значно далі на південь — на Полтавщині і ще далі. Явна річ, що сільські громади та поміщики мають більші приміщення для переховування зерна, як гамазеї, шпіхлірі, що про них буде мова далі у главі про будівництво. У деяких місцевостях, особливо на півдні, зерно, що переховується в коморі, приміщується не в сипниках, а в дуже великих, іноді понад зріст чоловіка, плетених з соломи чи з лози солом'яниках, довгувато-сферичної форми; а в лісових місцевостях зерно переховують у кадовбах, видовбаних у стовбурі дерева, теж дуже поважного обсягу. Такі кадовби особливо часто трапляються в Галичині, на Волині та на Чернигівщині.

Дроблення зерна, або здирання шкаралупини з нього, робиться в ступі, Що буває ручна й ножна. Ручна ступа зроблена з дерев'яного пня, що стоїть вертикально та видовбаний у верхній частині; в ній товчуть зерно теж дерев'яним товкачем, що часто буває подвійний; ці ступи навдивовижу подібні До таких самих ступ у африканських народів, особливо у негрів. Ножна ступа (табл. VII, Ь) складається з пня, що лежить горизонтально, а частіше з обрубаного коріня дерева з видовбаною в ньому глибкою; в цю глибку входить досить товстий міцний товкач, приправлений до кінця коромисла, на другий кінець коромисла спирається нога того, хто товче, а точку опіру між товкачем та серединою коромисла дає перекладина між двома продовжними брусами, що йдуть од ступи горизонтально.

Зрозуміла річ, що тепер зерно мелють вже на млинах, але ще й тепер у багатьох господарствах можна знайти одну з найпримітивніших форм млина — ручний млин, чи жорна, що про них згадується ще в житії преподобного Феодосія Печерського. Іноді ці жорна є просто пень, що стоїть вертикально; вгорі в ньому видовбано глибку, куди вставляють нижній камінь, а на нього кладуть верхній камінь, що крутиться на залізному веретені. Трохи удосконалені жорна приміщуються на пні, що лежить горизонтально на чотирьох ніжках. Ще досконаліші жорна виглядають, як чотирикутна скринька без верху, на чотирьох ніжках з перекладинами; у скриньці лежать камені, а з одного боку є жолобок для виходу муки (табл. VII, с). В такого роду жорнах камені майже завше плисковаті, дуже рідко заховують свою старовинну, трохи конічну форму; верхній камінь пускають в рух або просто невеликим патичком, що його вставляють в дірку ближче до краю каменя, або довгою палицею, що її один кінець нерухомо прикріплюють до стелі, а другий кінець також вставляють в згадану дірку в камені. Нарешті, в найдосконаліших жорнах буває пристосоване щось подібне до педалі, щоб пускати в рух жорна ногою. В наші часи жорна вживають головним чином, щоб молоти сіль, але зрідка на них мелють ще й муку, особливо коли мука потрібна спішно та в невеликій кількості. Іноді ще дружки молодої виконують на жорнах обряд мелення муки для весільного короваю, і це є дуже цікавий пережиток старовини в обряді.

Поминаючи питання про походження водяного млина, а також і про те, звідки він з'явився до нас,— відомо, що цей млин з'явився в Малій Азії раніше, ніж у римлян,— ми звернемось до українського водяного млина, що згадується вже в XIII столітті і переховався ще майже скрізь, маючи пристосованця до того, щоб дерти крупи чи валяти сукно (валюхи). Тяжко було б тут давати опис цілого спорудження українського водяного млина (табл. VII, с); ми вважаємо потрібним тільки зауважити, що номенклатура окремих частин його майже скрізь цілком однакова; одміни мають чисто місцевий фонетичний характер, як кош, замість кіш, спренжина замість пружина тощо; або: кулаки замість пальці, шестерня замість восмерня чи барабан, пудло замість лубина, коритко замість коритце тощо. Пізнішою та практичнішою формою водяних млинів треба вважати наплавні млини, що, звичайно, можуть існувати тільки на багатоводних та бистрих річках, як Дніпро, Десна тощо; млини ці відзначаються тільки пристосуванням на кшталт парому, що лежить в основі млина, та особливими колісами з дуже довгими лопатями, що пускають коліса в рух не за допомогою води, коли вона спадає на них, а просто течією річки. На таблиці VI, g ми бачимо такий млин на березі Десни. Нарешті, пізнішим, вже значно удосконаленим млином є вітряк, чи машина. У простішій та давнішій формі вітряк стоїть на рухомому колі; за допомогою цього кола його можна повертати кругом та ставити в найвигіднішу позицію супроти вітру (табл. VII, є). У новіших вітряках (голландської системи) повертається не цілий вітряк, а тільки його дах з крилами, що, звичайно, значно полегшує працю та надає млинові більшої стійкості (табл. VII, d). Етнографічно вітряки на Україні майже скрізь цілком однакові: старші, що повертаються на своїй основі, в більшості мають форму не дуже високого чотирьохкутного зрубу, іноді з невеликим балконом, щоб підіймати через нього мішки з зерном за допомогою баранця; вітряки удосконаленішої конструкції значно вищі за перші, часто шестигранної чи восьмикутної форми та переважно з двома балконами. Крил звичайно буває чотири, але їх форма зовсім не скрізь однакова: на Полтавщині та Київщині крила, чи, краще сказати, їх лопаті, мають вигляд вузького довгуватого паралелограма, а на Чернігівщині вони мають найчастіше форму, майже трапецеїдальну.

Еволюція цілого громадсько-економічного ладу українського села, що відбувається в наші часи, явна річ, не могла не відбитись дуже сильно і на етнографічних формах, що витворювались цілі століття та ще й досі не спинилися остаточно в своєму розвитку. Ми бачимо це на формах господарського побуту, що різко зміняються на наших очах; побачимо ще далі й на інших формах. Але сказати що-небудь про загальний напрям цієї еволюції ми зможемо хіба що тільки наприкінці цього нарису, коли розглянемо всі головніші явища побуту. А поки що зазначимо один надзвичайно цікавий географічний факт, а саме: зміни форм господарського побуту йдуть на Україні не з півночі на південь, як цього треба було сподіватись, маючи на оці політичне панування великоруського плем'я, а цілком навпаки,— з півдня на північ. В той час як на волинському, київському та чернигівському Поліссі старовинні етнографічні форми тримаються ще дуже міцно, в середній смузі України вони вже помітно зміняються на користь південних, а на півдні — на Катеринославщині, Херсонщині, а особливо на Кубані — ми майже не зустрічаємо вже отих старовинних форм, а замість них знаходимо форми цілком нові, взагалі довершено прогресивні, культурні, європейські по суті, але вони мають свій оригінальний відтінок; елементи цих нових форм вказують на те, що еволюція йде не з північних культурних центрів, а базується на тому, що цілком незалежно від названих центрів склалося та досягло свого максимуму на півдні, під впливом чинників загальноєвропейської культури.

Вертаючись до оброблення грунту, слід сказати ще хоч кілька слів про городи та садки. В дуже далекі часи, коли Київська Русь ще тільки прочищала собі місце в лісах, городина та овочі були дуже рідкі; їх треба було привозити від Греків. Але в князівський період вже згадуються лаврські городи та городники, що садили гарбузи, фасолю, часник та цибулю, сіяли мак тощо. У печерських ченців були й сади «древа плодовита». Мабуть, на початках все це було в дуже незначному розмірі, але, явна річ, було цього тут більше й траплялося воно частіше, ніж на північно-східній Русі. В козацький період ми вже знаходимо пишний розквіт городництва та садівництва по цілій Україні. Павло Алеппський, описуючи свою подоріж через Україну, з захопленням говорить про розкішні просторі лаврські сади, що тяглися вздовж цілої дороги від Василькова до Київа,— «що їм числа нема, що в них росли в призвіллі вишні, сливи, абрикоси, горіхи та шовковиці та виноградні лози». Лози ці давали «вино темно-червоне, що його розвозили з цього монастиря (Київської Лаври) до всіх церков козацької землі». Це багацтво на сади не було, однак, привілеєм самих тільки печерських ченців, а спостерігав його Павло Алеппський скрізь. «Кожна хата в козацькій землі оточена садками; огорожа з вишень, слив та інших дерев, а земля засаджена капустою, морквою, редькою, петрушкою, латуком тощо».

Ця закоханість українців у садках та городах, що її запримітив антіохійський подорожній, села, що літом просто потопають в садках, це й досі ще є етнографічною рисою, що різко відзначає українців од великоросів,— бо великоруські села вражають відсутністю всякої зелені,— і, навпаки, наближає українців до південних слов'ян, що їх хати також оточені квітами та деревами. Але на Україні справа не обмежується самими садками навколо хати; при найменшій земельній спроможності українці завжди заводили й заводять сади навіть поза межами обійстя, головним чином на лісових полянах. Ціла частина Чернігівщини на південь од Десни, як свідчить А. А. Русов, вкрита суцільними овочевими садами, що в добрий рік дають дуже значний прибуток. Те саме бачимо й на Полтавщині, де тільки три села Зіньківського повіту самі постачали щороку на ринок понад півтора міліони самих тільки яблук. Поділля, ще багатше на овочі, щороку виряджає цілі потяги сушні до Київа, Петербурга та Варшави. Навіть на Волині, судячи по останніх виставах, провадиться дуже інтенсивне садівництво, звичайно, не на півдні. На Київщині на чотири міліони десятин припадає 19 000 десятин садів, що служать як домашнім, так і промисловим цілям. До Київа звозять силу яблук, слив, груш, вишень, волоських горіхів, броскви та абрикосів. Але культура винограду, що так процвітала на Україні літ 200— 300 тому, тепер майже цілком зникла, і тільки в Ботанічному саду Київського Університету ще літ шість тому можна було бачити виноградні лози, що й досі не можуть всохнути серед бур'янів. Які далекі ці здичавілі лози від того часу, коли, за царя Олексія Михайловича, до Москви спроваджували з Білгорода та Київа «кавунових садівників та пасічників», а з Лубенського Мгарського монастиря — «ченців для садового виноградного діла».

Так само, як і виноград, наслідком «мудрих заходів» фінансового відомства, майже цілком зникла й культура тютюну, яка ще 50—60 літ тому давала значні прибутки не тільки поміщикам, але й селянам. Потроху підтримується ще хмільництво, та й то тільки завдяки попитові з-за кордону. Подекуди тримаються ще баштани1 та деякі чисто місцеві особливості, як, напр., сливи в Опошні, малина на Харківщині, часник у Черкаському повіті на Київщині, соняшники на Кубані тощо.

1 Щодо баштанів, то до твердження П. П. Чубинського, начебто вони «суть спеціальність великоросів», треба зробити поправку. Це зовсім не справно: великороси — тільки орендарі придатних на баштани земель, та й то лише в деяких місцевостях на Чернігівщині та на Полтавщині. Це залежить од того, що баштани можливі тільки на цілині, цебто на землі, що її давно не орано або на зовсім ще незайманій; таких земель у селян, явна річ, немає, як нема спроможності орендувати поміщицьку землю. Але на баштанах працюють виключно українці.